Життя в очікуванні кінця світу, або Як перемогти страх

«Тамо боявся страху, де не був страх» (Пс. 13:5). Фото: mela.de

Світ швидко змінюється. На надто крутих витках змін нам стає страшно. І це логічно. Але жити у безперервному страху, це не просто гріх – це життя в пеклі.

«Світ уже не буде тим самим». Нині навряд чи знайдеться людина, яка хоча б раз не чула чи не читала ці слова. Воно й зрозуміло: коронавірус, пандемія, обмеження, вакцинація, новий штам, складне сьогодення та вельми туманне майбутнє. Однак подібний погляд хоч і має право на існування, але грішить неабиякою однобокістю. Як зауважував ще Соломон, немає нічого нового під сонцем. І вірус нинішній не єдиний у своєму роді, і епідемій світ пережив стільки, що не перерахувати, та й вакцинація з обмеженнями – явища далеко не унікальні. Крім того, нам, людям церковним, зовсім не слід піддаватися таким занепадним настроям.

Християнину панікувати не личить, навіть якщо нависла реальна загроза. А якщо вже ця загроза умовна, то й говорити нема про що. Тим не менш, чим нереальніша гадана небезпека, тим, як правило, більше навколо неї шуму. І нам, православним, це знайоме як нікому іншому.

Словосполучення «останній час» я вперше зустрів, читаючи Священне Писання. І навіть тоді, за часів явного неофітства, мені було цілком зрозуміло, що це поняття нерозривно пов’язане з фактом приходу у світ Спасителя. Пройшло трохи часу, і це словосполучення стало зустрічатися мені все частіше, але тепер уже в устах тих, кого надміру турбувала тема штрих-кодів та ідентифікаційних номерів. Я тоді вже навчався в семінарії і все ніяк не міг зрозуміти, що ж спільного між особливостями системи оподаткування і пришестям Христа (першим чи другим – неважливо). Потім на горизонті кругозору борців із «кодами» замаячив антихрист. «Прийде антихрист», «за часів антихриста», «антихрист ось-ось має з’явитися»…

У світі такі люди живуть за принципом «все пропало», а в Церкві – чекають зі страхом та приреченістю антихриста та «кінця світу».

Мої здивування щодо того, на кого ж чекають борці з податковою інспекцією, Христа чи Його антипода, досить швидко вирішив духовник. «Тамо боявся страху, де не був страх», – процитував він, махнувши рукою, варто було тільки мені завести розмову на відповідну тему. З цього моменту питання для мене було закрите остаточно та безповоротно. І тепер замість того, щоб слухати, я почав спостерігати.

Цілком переставши сприймати розмови на тему останніх часів, я побачив у тих, хто їх заводить, не стільки стурбованих віруючих, скільки звичайних невротичних особистостей, яких у світі вистачає. Лише у світі такі люди живуть за принципом «все пропало», а в Церкві – чекають зі страхом та приреченістю антихриста та «кінця світу». А оскільки те й інше вже не за горами, то нема чого одружуватися і дітей народжувати, треба переїжджати в село, копати там землянку і харчуватися корінням, може, антихрист за нашим бездоріжжям туди і не дістанеться. До переїзду до села доходило не у багатьох, а ось нездоровий неспокій і сьогодні притаманний дуже багатьом. І позбавляє це занепокоєння нещасних усякої радості в житті. Та й яка там радість, якщо один антихрист на думці, а жити залишилося лише кілька років?

Так і кидається людина, сама не знаючи навіщо. Ні молитися нормально не може, ні доброї справи зробити. Ні покластися на таку, ні довіритись. Та й самій їй ох як не солодко. Очікування кінця часів і страх приходу антихриста вже переріс чи то в манію, чи в фобію. Душа патологічно неспокійна, і все, що відбувається навколо, сприймається виключно через призму власних страхів. Що таке життя? Пекло, та й годі. І це ж віруючі, православні люди. Чим же їм краще, ніж простим невротикам, яким небезпека ввижається не в антихристі, а у світовому уряді, масонах та рептилоїдах? Запропонуй таким людям рай, так вони і там у першу чергу перевірять, чи не зачаївся десь ворог.

Та й яка там радість, якщо один антихрист на думці, а жити залишилося лише кілька років? Запропонуй таким людям рай, так вони і там у першу чергу перевірять, чи не причаївся десь ворог.

І живе людина в пеклі, сама того не розуміючи, носить це пекло в душі: з ним лягає, з ним встає, з ним стає на молитву, з ним підходить до Чаші Христової. І ніхто їй не авторитет: ні духовенство, ні богослови, ні голос Церкви. Тому що вона слухає зовсім інший голос, який не замовкає в її голові. Він один видається нещасній істинним, проте саме цим голосом говорить з людиною її особисте, власне пекло.

Реальність тут теж не протвережує. Боялася людина ідентифікаційних номерів, але минуло півтора десятка років, і ні тобі антихриста, ні тобі гніву Божого на тих, хто з цими номерами живе, ні тобі якоїсь серйозної зміни навколишньої дійсності. Життя йде своєю чергою, чого б там хто не чекав. Здавалося б, саме життя показує, що настав час заспокоїтися. Та ні, невротик не заспокоюється. Адже зі страхом як? Йому важливо бути, а чого боятись, завжди можна знайти. Штрихкоди, біометричні паспорти, рідкі чіпи в протиковидній вакцині, та мало чого можна собі придумати? Людська фантазія здатна багато на що, а посилена страхом вона зовсім не знає кордонів.

При цьому я не схильний узагальнювати: не всі, хто відмовляється з тієї чи іншої причини від податкового номера чи біометричного паспорта – невротики. Але саме серед них якраз невротичні особистості і зустрічаються частіше, ніж будь-де. І ми з ними стикаємося регулярно, оскільки невротик активно залучає до своїх страхів інших, постійно говорить про них, можна сказати, живе ними. Від інших він вимагає рівно того ж, та й як інакше, в останні часи?

Християнинові, який добре розбирається в Писанні, як правило, властива тверезість, і істину від безглуздих байок він завжди здатний відрізнити.

Говорити про несумісність такого душевного устрою з християнським життям нема чого – це більш ніж очевидно. Та й загалом такий світогляд шкідливий для психіки і руйнівний для особистості. Набагато доречніше звернути увагу на те, як протидіяти розвитку в собі подібних настроїв. Особливо тоді, коли виявляєш у собі відповідну схильність.

Отже.

Перше: сумнівайтеся. Не поспішайте вірити будь-чому, не перевіривши достовірність інформації. Не все, що «в інтернеті пишуть» – правда. Не кожна людина з довгим, незручно читаємим званням – вчений, не кожен, хто в білому халаті – лікар, не кожен в окулярах – експерт. Для ознайомлення з новинами постарайтеся знайти джерело, де ці новини подаються без емоційного забарвлення, тому що наявність такого – перша ознака брехні або маніпуляції. Не бійтеся заперечувати, якщо вас у чомусь нав’язливо переконують, а якщо не виходить, то хоча б не поспішайте погоджуватися.

Друге: розбирайтеся. Насамперед – у Святому Письмі. На превеликий жаль, серед нас, православних, повно таких, хто навіть один раз не прочитав цілком Біблію. А тим часом тому, хто знає Писання, голову так просто не заморочити. Християнинові, який добре розбирається в Писанні, як правило, властива тверезість, і істину від безглуздих байок він завжди здатний відрізнити.

Третє: довіряйте. Ми – діти Церкви Христової. Віру в її святість ми щоразу сповідуємо, читаючи Символ віри. Дивно, що деякі християни примудряються всерйоз вірити в страшилки про «восьмий Вселенський собор, який визнає антихриста» та ієрархів, які «масово відступлять від істини». Станеться це насправді чи ні, нікому не відомо, але люди вже зараз живуть у зневірі та страху, і лякають цими страшними казками оточуючих. Ніщо так не вигідне ворогові людського роду, як недовіра християн своїй Церкві. Ось і сіє він хибні одкровення, яким охоче вірять любителі боятися всього та вся. Християнин, який не довіряє Церкві – це вівця, що відбилася від стада, що повертає свою свободу собі ж у смерть.

Так, Церква складається з людей, так, земна Церква недосконала. Але нею, її соборним розумом незмінно керує Святий Дух, і втрата довіри до Церкви не обіцяє нічого, крім дезорієнтації та підпадання під владу власних страхів.

А початок усього покладається на покаяння. Тому, якщо мучать страхи, не варто гасати зі своїми страхами по селах і весях, лякаючи всіх довкола і усублюючи свій стан. Насамперед – на сповідь та причастя. Іноді ситуація вимагає втручання психолога чи психіатра, цього також не варто боятися. Іноді нас так заносить, що допомога хорошого мозкоправа буває дуже доречна. Але, повторюся, це тільки після сповіді та причастя.

Отже, сповідаємося, причащаємося, сумніваємося, розбираємось, довіряємо своїй Церкві. І Бог нам на допомогу!

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи об'єднаються ПЦУ та уніати?
так, і найближчим часом
24%
так, але не скоро
38%
ні
38%
Усього опитано: 21

Архів

Система Orphus