Чому я піду на Великий Хресний хід

Я піду на Хресний хід тому, що люблю Церкву. Фото: iz.ru

Деякі мої знайомі не збираються йти на Хресний хід напередодні дня пам’яті Володимира Великого. У них і аргументи є. Але я піду на Хресний хід. І ось чому...

За останні кілька днів я зустрів досить багато своїх знайомих, які вважають, що 27 липня їм необов’язково йти на Володимирську гірку, необов’язково брати участь у молебні та необов’язково йти в Хресному ході вулицями Києва. Мовляв, і так народу буде багато, і якщо не піти – то нічого страшного не станеться, віра в Бога не потребує будь-яких зовнішніх проявів, а вся суть Хресного ходу в Києві зводиться до бажання відкрито продемонструвати нашу «силу». Чи праві ці люди? Ні звичайно. Тому що, не дивлячись на їх «аргументи», я завтра піду на Володимирську гірку.

Чому? Все з причини любові.

Любов до Бога

Я піду, тому що люблю Бога. Любов для мене особисто – це дієслово, а не іменник. Це слово має сенс тільки в тому випадку, якщо пов’язане з діями і вчинками. Не можна любити і при цьому нічого не робити для того, кого любиш.

З іншого боку, любов – це жертва. Петро Мамонов, який нещодавно пішов від нас, говорив, що любов – це не «дай», а «на». У нас же в наших відносинах з Богом майже завжди «дай». Ми багато і постійно чогось у Нього просимо. А що даємо натомість? Свічку? Гроші? Записку?

Нещодавно мені довелося бути присутнім на Хрещенні. У чині цього Таїнства, вже майже в самому кінці, священик постригає волосся немовляти. І ось батюшка сказав слова, які мене вразили: «Знаєте, навіщо ми стрижемо вашу донечку? Це її перша жертва Богу. Вона поки не може нічого Йому принести. Не може молитися, не може самостійно прийти в храм. Тому віддає Богу частину самої себе. І це – найдорожче в Його очах».

Я подумав тоді: а адже і я, хоч і молюся, але невміло, хоч і йду в храм, але не завжди з охотою. І саме тому Хресний хід – це моя маленька жертва.

Любов до Української Православної Церкви

Я піду тому, що люблю свою Українську Православну Церкву. І ще тому, що сьогодні її треба захищати. Захищати не зі зброєю в руках, а з молитвою на устах.

Колись митрополит Сурозький Антоній сказав, що бути другом Бога – це стати поруч з Ним. І якщо будуть бити Його – нехай б’ють і мене. Якщо будуть плювати на Нього – нехай плюють і на мене. Якщо будуть розпинати Його – нехай розпинають і мене. Все одно, в кінцевому підсумку, Він переможе. А разом з Ним – переможемо і ми.

Хресний хід – і є те саме «стояння поруч» зі своєю Церквою. Її сьогодні зневажають, женуть, принижують, ображають. Чи можемо ми залишитися байдужими до цього? Ні. Ми повинні, зобов’язані засвідчити свою любов до Церкви і Бога.

Хресна хода в Києві – це не демонстрація, а свідоцтво. Воно не Богу потрібно, а нам. Тому що, за словами того самого митрополита Антонія Сурозького, Царство Небесне починається з того місця, де ми стоїмо зараз. Завтра цим місцем буде Володимирська гірка.

Любов до Церкви Христової

Я піду тому, що люблю Церкву. Зараз мова йде про всю Церкву Христову, як про Його Тіло. Я люблю Церкву незалежно від того, де Вона існує – в Україні, Румунії, Сербії, Болгарії, Грузії,  на Фанарі або у США. Так-так, і на Фанарі, сиріч у Константинополі, теж Церква Христова. Та, яка прославилася численними святими і мучениками, яка була в славі за часів Візантійської імперії, в злиднях і образі за часів Османської імперії, в стані зовнішнього управління зараз. Це та Церква, в якій хрестився князь Володимир, яка надіслала на Русь перших єпископів і священиків, і в юрисдикції якої кілька століть знаходився Київ. Це та сама Церква, яка була з Христом, а тепер у розколі.

І я піду завтра заради цієї Церкви, в тому числі. Піду, щоб там, на берегах Босфору побачили, що нас, православних християн, сотні тисяч тільки на Хресному ході. Щоб побачили нашу віру, наше прагнення до Бога. Щоб побачили наші очі, нашу молитву і нашу єдність. Щоб зрозуміли, що своїми діями щодо легалізації українських розкольників вони (патріарх Варфоломій та інші) «образили» не нас, не УПЦ, не РПЦ, а розірвали хітон Христовий. Піду, щоб молитися про напоумлення заблукалих фанаріотів, кіпріотів, греків і єгиптян, які визнали розкольників як священиків та ієрархів.

Наша присутність завтра на Володимирській гірці – це свідчення того, що Церква Христова жива. І що її невід’ємна частина – Українська Православна Церква під омофором Блаженнішого Митрополита Онуфрія.

Любов до України

Я піду, тому що люблю свою Батьківщину, люблю Україну. Ми не вибираємо місце, в якому нам довелося народитися. Але в наших силах зробити так, щоб те місце, де ми народилися, стало кращим, ніж воно було на момент народження. Але кращим воно може стати тільки тоді, коли ми самі станемо кращими. Не тоді, коли ми розпеченим залізом випалимо все зло, а коли ми миром і любов’ю його переможемо.

В Україні війна. Священноначалля УПЦ постійно закликає народ країни до миру і єдності. Але замість цього українці все більше роз’єднуються, озлобляються і віддаляються один від одного. Цей процес йде по наростаючій, і зараз здається, що його вже не зупинити. Принаймні, політики зробити цього не можуть.

Ось і виходить, що єдина сила, здатна ще якось протистояти поділу – це Церква. Як, власне, тільки Церква, яка об’єднує всі розірвані війною частини України, може сприяти тому, щоб на Донбасі більше не гриміли вибухи.

*   *   *

Хресний хід – це прекрасна можливість довести, що саме ми втілюємо в собі ту Україну, яка завжди славилася своєю гостинністю, миролюбністю і релігійністю. Ми – це УПЦ. Тому що тільки наша Церква завжди проповідувала мир і закликала до нього. Проповідувала через молитву.

І ми знову як «воїни» Церкви Христової зробимо це.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Як ви ставитеся до слів патріарха Феодора, що англікани – це Церква-сестра
підтримую, ми всі християни
8%
є тільки Православна Церква, всі інші – ті, що відпали від неї
46%
після зради Феодора всерйоз не сприймаю його слова
46%
Усього опитано: 13

Архів

Система Orphus