Свіжість весняного запаху дитинства і вогкість осіннього повітря старості

Тільки у смиренному, тихому і простому житті можливе найбільше диво – бачення невечірнього світла Царства Божого. Фото: photographers.ua

Євангельське читання цієї неділі вчить любити Бога і ближнього всім серцем (Лк. 10:27), а апостольське – говорить про Бога, який «над усіма і в усіх нас» (Еф. 4:6).

Любов – це постійна величина абсолютного світу істини. Ми живемо в іншому, відносному світі, де йде боротьба за виживання, що народжує пихатих виплодків пекла. В абсолютному ж світі панує безтурботний, блаженний спокій духу. Обидва світи пронизують один одного, співіснуючи паралельно. У світі істини живуть люди з прозорими світлими душами і чистими дитячими серцями. Поки князі відносного миру правлять ним за допомогою грошей, страху, брехні і насильства, сини неба парять в піднебесся на світлих крилах молитви та споглядання. Килим любові абсолютного світу витканий із вузликів душ, які нерозривно пов'язані один з одним. Ця нитка з'єднує між собою всіх людей, як живих, так і померлих.

Бог відкрив світові велику таємницю, яка до Христа була нікому не відома. Все людство повинно стати в Бога єдиною людиною. Всі люди покликані знайти ту ж єдність, що й Особи Святої Трійці. Одна природа в безлічі іпостасей і в єднанні любові. Тому небесні душі святих не відокремлюють себе від інших. Ми всі одне. Біль і радість іншої людини – це наші біль і радість, а гріхи інших людей – це відображення в них нашого гріховного серця.

Щільний стовп дрібного пилу повсякденної суєти не дає нам можливості розгледіти за межами в'язниці відносного світу величні білосніжні вершини гір Любові та Істини вічного миру. Тупотінням своїх ніг, що несамовито танцюють на танцмайданчику часу, ми самі підіймаємо пил цієї метушні. Але як тільки людина зупинить цей дикий танець і зніме з себе багато піклування, її душа поступово тверезіє і стає схожою на світле, прозоре, блакитне озеро, в якому починають відбиватися хмари горнього світу і літаючі в його небесній височіні чудові птахи. «Суєта і дріб'язковість повсякденності дроблять час життя на уламки утоми й душевної порожнечі» (старець Симон Безкровний).

Раціоналізм і розважливість убивають віру, а молитва з покаянним сподіванням на милість Божу – воскрешають.

Письменники шукають системи, вони хочуть пізнати принципи і закони взаємовідносин Бога зі світом, систематизувати накопичений досвід, дати правильні, чіткі і вивірені визначення. «Наша віра побудована на жорсткому фундаменті залізної логіки», – повчав мене чверть століття тому один з ієрархів. Тільки досвід мого власного життя говорить мені про те, що світ «здорового глузду» побудований на фундаменті абсурду, тому, що все в нашому житті заражене вірусом смерті. Тому сини світу живуть здоровим глуздом, а сини неба благодатною вірою.

Раціоналізм і розважливість вбивають віру, а молитва з покаянним сподіванням на милість Божу – воскрешають. Православ'я – це не ороси і богословські думки, а пробудження душі від тихого віяння Божественної благодаті. Книжковий пил, народжений не з крові і поту Отців, а в кріслах кабінетних досліджень, призводить лише до трагедії безвольної душі. Коли на неї нападають спокуси, від завчених слів допомоги їй буде мало. Наукове богослов'я втратило Бога, зробивши опорою свого богопізнання грішний людський розум. Тому в схоластичних текстах так важко знайти благодать. Цим шляхом пішло західне християнство, коли, убивши дух, підняло на його місце мертву букву. Не розум, а серце веде нас до брами раю. Не знання, а Любов вводять нас на бенкет Царства Божого.

Подолати весь страх і жах здичавілої без Бога душі може тільки благодать, що падає тихим шелестом дощу на засохлу землю нашого кам'яного серця. Тому «найкраще спілкування не з тим, хто розумний і красномовний, а хто мудрий і благодатний. Такі зустрічі подібні радості від ніжних пахощів квітучого яблуневого саду» (старець Симон Безкровний). Наш розум, як відро для сміття, забитий нав'язливими думками, а душа, як міллю, поїдена пристрастями. Тільки коли зустрічаєш на життєвому шляху душу, наповнену до верху радістю перебування в Бога, починаєш розуміти, як же ти сам ще далекий від віри і спасіння.

Не розум, а серце веде нас до брами раю. Не знання, а Любов вводять нас на бенкет Царства Божого.

Найрозумніші аргументи і логічні доводи безсилі. «Псевдознання – це знання слів про Бога, істинне знання – осягнення Самого Бога» (старець Симон Безкровний). Переконати в істинності своєї віри може тільки душа, наповнена благодаттю. Якщо в людині немає тиші і миру, то в ній немає ні Бога, ні лагідного світла Його смиренної Любові.

Тільки у смиренному, тихому і простому житті можливе найбільше диво – бачення невечірнього світла Царства Божого. Нам дано лише один короткий день, довжиною в життя, для того щоб встигнути народитися в Бозі. Життя вічне починається не за тією, а за цією стороною життя. Якщо ми не пробудимо зараз свій сплячий дух, то втратимо його і для вічності. Світ нам може запропонувати тільки одне – вічну смерть і ілюзорну радість, яка здасться солодкою на смак, але після буде гіркотою випалювати нашу душу.

Кожен дрібний штрих буття звертає душу всередину самої себе. Легка паморозь на траві, тихий шелест опалого листя, крапелька роси, застигла на кінчику квітки – все це повертає наш розум у глибину власної свідомості, де розташовані двері, що відкривають перед нами світ нескінченного Всеблагого Бога.

«Усе, що знищує в душі дитинство, яке безпосередньо відчуває в собі вічність – це лжерелігія, що призводить до "зносу душі" і її старіння» (старець Симон Безкровний). Ключ, яким відкриваються потаємні двері душі, які ведуть в Царство Боже – це пароль, даний нам від Бога: «Будьте як діти» (Мф. 18:3). Доросла душа, що відпала від Бога і втратила дитинство серця, – мертва. Вона постаріла і висохла, втративши здатність дивуватися і радіти життю. Замість радості і сміху в ній поселилися страхи і переживання. Така душа дивиться на світ не світло-променистими намистинками дитячих очей, а тьмяними, колючими очима втомленого від життя, буркотливого старого.

Доросла душа, що відпала від Бога і втратила дитинство серця, – мертва.

Той, у кого вийшло повернутися в дитинство з дорослого життя, стає святим. Дитинство живе морем любові, воно дихає свіжістю літнього світанку, запахом лугових трав і серпневим зоряним небом. Потім приходить холод, косі дощі, сльота осені і холодна доросла самотність. Дрібні турботи та піклування засипають душу так само, як і пил часу засипає стародавні міста. Вбиваючи час і витрачаючи його на порожнечу, насправді ми вбиваємо самих себе. «Прекрасна радість у Христі – вічна супутниця благодаті, тільки з нею може вигукнути душа: старість, де твоє жало? Дряхлість, де твоя перемога?» (старець Симон Безкровний).

Тиха, прозора радісність Божественного спокою і миру – це і є визначення того, що таке щастя. Його нам і треба шукати в цій юдолі земного плачу. В цій радості тоне будь-який біль, страх і сльози. У ній ми зустрічаємо Бога, а у Ньому стаємо навіки єдині з тими, кого ми любимо. У Бога зникає всяка відокремленість, там немає відстаней і перешкод. У Христі все людство починає жити одним духом і стає ніби одним серцем. Це і є життя майбутнього століття. Так рятується кожна душа, так у Христі народжується наша нова людина, перетворюючись у вічну безсмертну особистість.

Вмираючи для пристрастей, ми починаємо дихати рятівним повітрям Царства Божого. Дрібні гріхи та спокуси ріжуть душу також, як дрібне бите скло ріже босі ноги. Щоб пройти по осколках не поранившись, потрібно вчитися жити відчужено та безпристрасно. Тільки так небо душі над нами буде світлим і безхмарним.

*   *   *

Перетворити тлінне і минуще в нетлінне і вічне для того, щоб спастися – ось найскладніша задача, з якою дуже важко впоратися. Але те, що неможливо людині, то, як ми знаємо, можливе для Бога (Мф. 19:26). Життя людини, що пізнала і полюбила Христа, наповнене нескінченною радістю, тому що вона і є світло невечірнє і справжнє воскресіння духу. Це і є Царство Боже, яке всередині нас є (Лк. 17:21).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus