Людина посткарантинна, або Що таке християнство, що тече по венах

Людина - істота слабка і ніхто не може з упевненістю сказати, хто як поведе себе в тій чи іншій ситуації. Фото: sibir54.ru

Людина посткарантинна – невід'ємна частина сьогоднішньої дійсності і навіть тим, хто сам не такий, може бути досить цікавим її збірний портрет.

Відразу скажу, я не належу до тих людей, які вважають, що після пандемії світ вже не буде колишнім. Слід визнати, що ніяких глобальних змін пандемія коронавірусу не принесла і навряд чи принесе в майбутньому. Люди, правда, дещо змінилися, але і тут, як висловився Венедикт Єрофєєв, «все інше, але те ж саме». Тобто зміни в людях, звичайно, в наявності і зміни суттєві, проте вже зараз зрозуміло, що ці зміни не назавжди.

І, однак, з такою ось людиною, що змінилася під впливом пандемії, нам якийсь час доведеться жити пліч-о-пліч. Зустрічатися вранці на сходовій клітці, їздити в транспорті, стояти в чергах, роз'їжджатися на парковці, ділити робочий кабінет...

Людина посткарантинна – невід'ємна частина сьогоднішньої дійсності, і навіть тим, хто сам не такий, може бути досить цікавим її збірний портрет.

Отже, перш за все посткарантинна людина надзвичайно навіювана. Всі ми добре пам'ятаємо ту інформаційну кампанію, якою супроводжувалися карантинні заходи. У неї була проста і зрозуміла мета – проінформувати населення про нову інфекцію, її небезпеку та заходи щодо недопущення її поширення. Більшість людей все зрозуміли правильно, однак скільки було таких, які в своєму прагненні виконати всі запобіжні заходи доходили хто до абсурду, хто до хамства, хто до агресії, а хтось і майже до параної!

Наприклад, велика кількість інтернет-жартів про людей, що їздять у власних автомобілях в масках і рукавичках, жодним чином не впливала на кількість цих самих надобережних людей. Або ж такий момент, як носіння масок в громадських місцях. Досі на вході в торгові центри чергують охоронці, що нагадують відвідувачам про масковий режим. У магазинах те ж завдання покладено на продавців. Однак навіть інструкції можна дотримуватися по-різному.

Більшість людей все зрозуміли правильно, однак скільки було таких, які в своєму прагненні виконати всі запобіжні заходи доходили хто до абсурду, хто до хамства, хто до агресії, а хтось і майже до параної!

Мені особисто одного разу довелося бачити таку, вкрай потворну картину: покупець без маски підходить в супермаркеті до каси, а дівчисько-продавець його ігнорує. Просто мовчки ігнорує живу людину, нібито перед нею пусте місце. І так триває доти, поки покупець не здогадується, в чому справа, і не надягає маску. Так, до речі, ось ще одна ознака посткарантинної людини – вона, напевно, не знайде нічого поганого у вчинку хамської дівиці.

А вже скільки істерик через недотримання дистанції, відсутності рукавичок або маски, випадкового дотику або кашлю в громадському місці бачив за цей час трохи менше ніж кожен з нас! Типових, формених істерик. Показово, що коли подібне ненароком знімається на відео і викладається в інтернет, в коментарях під такими роликами найчастіше зустрічається: «людей теж можна зрозуміти», «люди на межі»...

Тобто речі, в нормальному суспільстві як мінімум засуджуються, а то і висміюються, під час пандемії можна, виявляється, «зрозуміти». Поістерити в людному місці можна і «зірватися» теж можна, і навіть якщо «нерви здадуть» – це теж потрібно зрозуміти... А ось те, що здатним «зірватися», влаштувати істерику або просто не стримувати емоції на людях, слід або спеціальні препарати приймати, або регулярно профільного фахівця відвідувати, якось забулося.

Чому ж тоді було дивуватися, коли істерики стали змінюватися актами насильства по відношенню до тих, хто не надів маску, а перспективи прибуття в країну евакуйованих з Китаю викликали цілу хвилю небачених за цинічністю протестів, що враз об'єднали всіх, для кого тремтіння за власну безпеку перетворилося в сенс життя? І в цьому, мабуть, найстрашніша особливість посткарантинної людини.

Навіть найменший, швидше ілюзорний, ніж реальний страх за власне життя і безпеку здатен спонукати її на що завгодно: хоч на підлість, хоч на жорстокість, хоч на неконтрольовану злість.

Як виявилося, вона паталогічна боязка. Навіть найменший, швидше ілюзорний, ніж реальний страх за власне життя і безпеку здатен спонукати її на що завгодно: хоч на підлість, хоч на жорстокість, хоч на неконтрольовану злість. Однак і це – лише півбіди.

Людина – істота слабка, і ніхто не може з упевненістю сказати, хто як поведе себе в тій чи іншій ситуації. Але більшості з нас добре відомо, що злякавшись, відмовивши ближньому у допомозі і т. п., ми неодмінно розбудимо совість, яка нас змусить і власної слабкості соромитися, і в подальшому не погоджуватися на гріх. Але у посткарантинної людини совість, як видно, спить міцним сном. Жодного разу і ні від кого мені не доводилося чути про докори сумління за слабкодухість, про сором за страх, про небажання прощати собі власні слабкості. Все з точністю до навпаки: слабкодухість і страх потрібно зрозуміти і пробачити, а слабкості – поважати. Тому як немає нічого природніше, ніж боротися за власне життя, здоров'я і безпеку. «І виправдалася мудрість чадами її» (Мф. 11:19).

Ось така вона, посткарантинна людина. Легко навіювана, нездатна, а, можливо, і не хоче критично оцінювати інформацію, а тому охоче вірить всьому, що бачить, читає і чує. Самолюбна і егоїстична. Боягузлива і слабка. Але при цьому схильна до агресії, легко йде на конфлікт, нестримана і запальна. Якщо до цього додати рідкісну безсовісність і невміння рахуватися ні з чиїми інтересами, крім своїх, ми отримаємо, хоч і непривабливу, але закінчену картину.

А тепер перейдемо до найсумнішого. Уявіть собі, що в країні може відбутися серйозна трагедія. Не самоізоляція на півтора місяця, а щось по-справжньому страшне. Як, наприклад, вибух на Чорнобильській АЕС. Пам'ятайте, скільки людей тоді, в 1986, проявило небачену самопожертву для того, щоб розміри і наслідки катастрофи були якомога меншими? Як думаєте, від посткарантинної людини можна чекати чогось подібного? Навіть не самопожертви, а хоча б мінімальної людяності? Або всі ті, хто не дозволяв розмістити у себе в області евакуйованих, кидався з кулаками на ближнього, який не надів маску, несамовито скуповував гречку і туалетний папір або просто в страху сидів удома і наганяв паніку в інтернеті, вчинять так, як тільки і можна від них очікувати? Першими розхапають засоби захисту, першими займуть місця в транспорті на евакуацію, першими побіжать від небезпеки, будуть готові розштовхувати інших і по головах лізти в безпечне місце, не піднімуть того, хто впав, не одягнуть голого, не допоможуть хворому, не розділять воду зі спраглим, не ризикнуть собою заради дитини, старого або чиєїсь собаки?

Однак саму віру в людину втрачати не варто. Зрештою, серед нас були, є і завжди будуть зовсім інші люди. Які не піддалися, не заразилися посткарантинним синдромом, залишилися людьми, незважаючи ні на що.

Хоча чи варто про таке питати? Чи не занадто очевидна відповідь? Мабуть, «не варто, – як сказав Висоцький, – предмет, та й тема не та».

Однак саму віру в людину втрачати не варто. Зрештою, серед нас були, є і завжди будуть зовсім інші люди. Які не піддалися, не заразилися посткарантинним синдромом, залишилися людьми, незважаючи ні на що. Лікарі, цілодобово не залишали свого поста, волонтери безкорисливо допомагали хворим та їхнім родинам. Просто звичайні люди, у яких вистачило мужності не піддаватися паніці, не сіяти страх навколо себе, бути прикладом міцності духу, твердості характеру і здорового оптимізму.

Всі ці люди – християни. Навіть ті з них, хто сам ще не підозрює про це. Їх християнство – в справах, в житті. Воно повноводним і цілющим потоком тече у їх венах, живлячи душу і серце. Вони виконали закон Христовий. Вони виконають його ще раз, якщо прийде біда, і ще не раз, якщо не прийде. Вони – ті, наслідуючи яким можна повністю вилікуватися від посткарантинного синдрому, який, як виявилося, куди страшніше, ніж коронавірус.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи повинна УПЦ брати участь у миротворчості на Донбасі?
так, бути миротворцями заповідав нам Христос
77%
ні, цим повинна займатися влада
9%
це марно, політики миру не хочуть
14%
Усього опитано: 22

Архів

Система Orphus