Перемога над нацизмом чи примирення з ним: чому лиш УПЦ відзначає 9 травня?

Для "патріотичних" конфесій України День Перемоги - "сумне свято". Фото: СПЖ

9 травня УПЦ відзначила День Перемоги над нацизмом. «Патріотичні» УГКЦ і ПЦУ відзначали 8 травня – «день пам'яті та примирення». Розбираємося, чому так відбувається.

У нинішньому 2020 році світ відзначає 75 років з Дня Перемоги над нацизмом – жахливю ідеологією, яка стала причиною смерті у Другій світовій війні понад 70 мільйонів людей, ідеологією, що «дала право» представникам «правильної» нації знищувати цілі «неправильні» народи. Українці втратили в цій війні більше 10 мільйонів чоловік. Це величезна цифра, чверть населення сучасної української держави.

Не дивно, що через стільки років ми як і раніше вшановуємо героїзм наших дідів, які зупинили військову машину Третього Рейху і визволили від нацистської чуми всю Європу, включаючи Німеччину.

9 травня десятки тисяч українців прийшли з квітами до меморіалів великої вітчизняної ВІЙНИ, привітали та подякували вже нечисленних живих ветеранів.

В цей день в єпархіях Української Православної Церкви пройшли панахиди за полеглими у війні проти нацизму героями. Предстоятель, архієреї і прості священики привітали вірян з цією Великою перемогою.

В цьому році через карантин святкування Дня Перемоги не були звично масштабним, але своєї урочистісті не втратили. У Парку Вічної Слави Блаженніший Онуфрій очолив панахиду УПЦ за полеглими героями та привітав усіх українців з ювілеєм розгрому нацизму. З такими ж привітаннями виступили архієреї і священики у більшості єпархій УПЦ.

Блаженніший Онуфрій у Парку Слави Києва

У той же час в інших українських конфесіях ситуація була іншою. У День Перемоги глави і ПЦУ, і УГКЦ зберігали мовчання. Не надходило жодних заяв від представників прес-служб цих структур.

Зате напередодні, 8 травня, коли в постмайданній Україні відзначали «день пам'яті та примирення», зробили свої заяви і Епіфаній Думенко зі Святославом Шевчуком.

Перший повідомив, що між народами і країнами, які воювали у Другій світовій, зараз «необхідно примирення», а другий і зовсім заявив, ніби зараз «під приводом Перемоги легітимізують злочини комунізму».

Обидві заяви напередодні святкування Великої Перемоги виглядають більш ніж дивно, оскільки примирення між народами-учасниками війни настав ще 75 років тому, а «злочини комунізму» – це теза, що не має до Перемоги над нацизмом ніякого відношення.

Але все ж чому, коли весь цивілізований світ, в тому числі й та сама омріяна Європа урочисто святкували День Перемоги, глави двох «патріотичних» конфесій «примирялися», «сумували», і всіляко демонстрували, що 9 травня для них – сумне свято? Очевидно, для розуміння цього факту необхідно заглибитися в історію.

УГКЦ, СС «Галичина» і боротьба проти «злочинів комунізму»

Так склалося, що нова постмайданна ідеологія України одним із своїх завдань бачить викорінення святкування Дня Перемоги. І уніатська Церква, як один із двигунів Євромайдану, теж прикладає свою руку. Ми всі пам'ятаємо, як Шевчук скликав українців на Майдан, як один з головних уніатських лідерів Борис Ґудзяк заявляв, що не менше половини присутніх на Майдані – члени греко-католицької Церкви.

Але що може ця нова політика протиставити героїчній Перемозі радянського (а значить – і українського) народу над нацизмом, яку безумовно визнають у всьому світі?!

Тут треба згадати, що до сучасної переможної ходи по всій території України, уніати були локалізовані виключно на землях західної України, яка приєдналася до УРСР лише в листопаді 1939 року.

Парад у Станіславі (сучасний Івано-Франківськ), присвячений створенню дивізії СС "Галичина"

Там радянську владу вважали окупантами, а нацистів, що зайняли Західну Україну в 1941 – визволителями.

Тому немає нічого дивного в тому, що діти і онуки тих галичан всіляко намагаються принизити подвиг героїв, які перемогли нацизм у 1945.

Святослав Шевчук, говорячи про події, коли Червона армія звільнила Західну Україну від нацистів (період з 1944 року), назвав цей час «найбільшим національним розчаруванням», часом, «коли хвиля червоного терору охопила Галичину». Жителі Галичини того часу дійсно постраждали від сталінського режиму. Але чи можна ототожнювати сталінську владу з усіма, хто боровся з нацизмом?

І що можуть протиставити представники УГКЦ тим «негероям», які очистили Україну і всю Європу від коричневої чуми? Хто справжні герої для них?

5 липня 1941 року (через п'ять днів після початку окупації Львова) тодішній глава українських уніатів Андрій Шептицький звертається до своєї пастви зі словами: «Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край, вітаємо з радістю і вдячністю за звільнення від ворога. У цей важливий історичний момент закликаю вас, отці і браття... відслужити в найближчу неділю по отриманні цього призову подячне богослужіння і після пісні «Тебе Бога хвалимо» проголосити многоліття німецькій армії та українському народу» (ЦДІА у Львові, ф. 358, оп. 1, д. 11, л.).

В особистому листі до Адольфа Гітлера Шептицький пише: «Ваша Екселенціє! Як глава Української греко-католицької церкви, я передаю Вашій Екселенції мої сердечні вітання з приводу оволодіння столицею України, златоглавим містом на Дніпрі – Києвом!.. Українська греко-католицька церква знає про істинне значення могутнього руху Німецького народу під Вашим керівництвом... Я буду молити Бога про благословення перемоги, яка стане гарантією тривалого миру для Вашої Екселенції, Німецької Армії й Німецького Народу. З особливою повагою, граф Андрій Шептицький, митрополит» (Колишній ПА ІПП при ЦК Компартії України, ф. 57, оп. 4, д. 338, л. 131-132).

Далі – більше. В 1943 році за сприяння УГКЦ гітлерівці створюють 14-у гренадерську дивізію СС «Галичина» (1-а українська, нім. 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (galizische Nr. 1)), яка входила до складу військ СС нацистської Німеччини. Духівником дивізії став уніатський священик Василь Лаба, а ще 15 священиків – капеланами «СС Галичини». У своєму посланні солдатам Лаба, колишній також штурмбанфюрер дивізії (SS-Sturmbannführer) говорив: «Ми радіємо, тому що за згодою фюрера Великої Німеччини ми отримали можливість створення стрілецької дивізії. <...> У боротьбі плечем до плеча з героїчним німецьким солдатом український воїн долучиться до перемог».

Штурмбанфюрер дивізії СС "Галичина" Василь Лаба, духівник дивізії

Фактично з самого моменту свого створення, тобто з 1943 року, підрозділи дивізії брали участь у каральних операціях на південному сході Польщі та в Галичині і заплямували себе кров'ю тисяч і тисяч мирних жителів, серед яких були люди похилого віку, жінки і діти. Ось один з прикладів «подвигів» цієї есесівської дивізії«У лютому 1944 року 4-й галицький добровольчий полк дивізії СС «Галичина» при сприянні УПА і української поліції взяв участь у знищенні польського села Гута Пеняцка, де спалили 172 будинки і по-звірячому знищили більше тисячі чоловік мирного населення, серед яких 500 осіб, включаючи жінок і дітей, просто спалили живцем». Саме тому, в 2016 році парламент Польщі кваліфікував злочини солдатів дивізії СС «Галичина» проти польського населення як геноцид.

Але це все справи минулих днів. Можливо, сучасні уніати покаялися за дії своїх попередників? Адже велике бачиться на відстані, і сучасникам часто буває складно об'єктивно оцінити те, що відбувається навколо.

Ні. В останні роки членів СС «Галичина» сучасна українська влада очевидно героїзує, представляючи їх борцями за свободу України. Їм відкривають меморіальні дошки і пам'ятники, проводять виставки. І практично завжди на таких дійствах присутні представники УГКЦ.

ПЦУ як наступник автокефалів-колаборантів

Позицію, близьку до уніатів, зайняли представники ПЦУ. Вони так само як і УГКЦ відзначають День Перемоги 9-го травня, а по-тихому служать панахиди в «день пам'яті та примирення» 8-го травня.

Глава ПЦУ Епіфаній Думенко напередодні Свята Перемоги опублікував у своєму Facebook дивовижну заяву, в якій говориться, що «примирення між народами та країнами, які воювали між собою, означає відмову від помсти, від приниження, від агресії та насильства у відносинах – від того, що стало головними причинами тієї війни».

У реальності, агресію, що стала причиною війни, виявила Німеччина. Буквально напередодні Дня Перемоги, міністр закордонних справ ФРН Хайко Маас чітко і недвозначно заявив«Нам, німцям, необхідно висловити свою позицію, коли атакованих роблять атакувальниками, а жертв злочинцями». За його словами, «проведені в останні місяці спроби безчесним чином переписати історію вимагають від нас прояснення, в якому перед обличчям міцних історичних фактів, по суті, немає необхідності: Німеччина одноосібно розв'язала Другу світову війну нападом на Польщу».

І сьогодні, начебто, ніхто не думає про помсту по відношенню до Німеччини, а країни і народи, які воювали між собою, вже давно примирилися. Про що ж тоді каже Епіфаній? Про примирення кого з ким?

Тут, як і з УГКЦ, необхідно звернутися до історії.

ПЦУ позиціонує себе спадкоємицею української автокефальної церкви, що виникла ще в 1919 році, а також УПЦ КП. Давайте згадаємо позицію УАПЦ в період німецької окупації.

Однією з найвідоміших постатей в УАПЦ був майбутній «патріарх» Мстислав Скрипник. З 1941 по 1944 він був представником Рейхсміністерства східних територій при групі армій Вермахту «Південь» і довіреною особою німецького окупаційного уряду з питань цивільного управління. У 1942 році, тобто, вірою і правдою служачи гітлерівській Німеччині, Скрипник був висвячений у «єпископа», а з серпня 1941 року Скрипник видавав газету «Волинь», яка вже тоді закликала українців до «світлого європейського майбутнього». Так, в одному з номерів цієї газети він писав:

«І сьогодні звільнені кров'ю і працею німецького вояка страшних оковів 23-річної московсько-єврейської азійської неволі, ми, українці, з гордо піднятим чолом повертаємося до нової Європи, до тієї Європи, яка з'явилася у геніальному баченні Великого Європейця – Адольфа Гітлера. В таку Європу ми віримо, таку Європу ми проповідуємо, про таку Європу ми мріяли протягом 23 років, за таку Європу пролито море найціннішої, української крові... День остаточної перемоги вже близький. Ось-ось фанфари німецького воїна рознесуть по цілому світу радісну пісню про перемогу. Пісню цю підхоплять дзвони всієї Європи, і тоді серед вільних народів Нової Європи займе і український народ йому гідне місце».

Таку ж позицію по відношенню до нацистів займав інший видний «ієрарх» УАПЦ Полікарп Сікорський, що оголосив себе «адміністратором УАПЦ на визволених українських землях». У день Пасхи 1942 він дякував Богові, який «послав нам визволителів» і писав: «Радіймо ж і вознесем гарячі молитви до Господа за наших визволителів і за повну перемогу славної Німецької армії та її великого фюрера над усіма їхніми і нашими ворогами».

Знову ж, як і у випадку з УГКЦ, можна припустити, що сучасна ПЦУ не поділяє поглядів своїх попередників. Але це не так.

Вже після створення ПЦУ один з її кліриків, «благочинний» Золочівського району Василь Саган, 28 липня 2019 р. під час церемонії перепоховання останків 29 бійців підрозділу СС «Галичина» назвав їх святими«Буде момент не тільки визнання дивізії СС Галичина, але буде момент, коли багатьох з цих героїв Церква і Господь визнає своїм способом, в свій час. І не просто героями, але і святими. Багато з них такими і є».

Можливо, були якісь заяви керівництва ПЦУ, що засуджують подібну позицію? Ні. Все зовсім навпаки.

Бандера, Шухевич, ОУН-УПА боролися проти нацизму?

У 2019 році Епіфаній у Львові заявив, що гордий називатися «бандерівцем», так як Степан Бандера, за його словами, «геній українського національного і націотворчого духу». Поява «ікон» із зображеннями воїнів УПА – лише логічне продовження тієї політики, якої сьогодні дотримується керівництво і віряни ПЦУ.

І, здавалося б, заява Епіфанія вкладається в рамки нової української ідеології, де стверджується, що ОУН УПА – чи не учасники антигітлерівської коаліції. Однак, чи таким було минуле цих військових формувань, яким його сьогодні уявляють в Україні? Чи дійсно вони боролися за незалежність України і рівною мірою воювали як проти сталінського СРСР, так і проти гітлерівської Німеччини? Відповідь однозначна – ні. Та ОУН і УПА були союзними Вермахту формуваннями, а будь-яка спроба обілити їх приречена на провал.

Справа в тому, що ОУН, або «Організація українських націоналістів», була створена 1929 року на основі «Ліги українських націоналістів», а однією зі складових цієї самої ліги була «Спілка українських фашистів», чиї лідери саме й увійшли потім і в керівництво ОУН. Більш того, і Степан Бандера, і Андрій Мельник (лідери формально ворогуючих між собою крил ОУН) безпосередньо співпрацювали з нацистами.

На Нюрнберзькому процесі один з керівників абверу, полковник Ервін Штольце, розповів, що особисто дав вказівку керівникам українських націоналістів, німецьким агентам Мельнику (кличка «Консул-1») і Бандері організувати відразу ж після нападу Німеччини на Радянський Союз провокаційні виступи в Україні з метою підриву найближчого тилу радянських військ, а також для того, щоб переконати міжнародну громадську думку в нібито процесі розкладання радянського тилу».

25 лютого 1941 року керівник абверу адмірал Вільгельм Канаріс санкціонував створення спеціального підрозділу «Нахтігаль» (нім. Nachtigall ), також відомого як група «Північ» у складі так званих Дружин українських націоналістів. Це озброєний підрозділ був сформований переважно з членів і прихильників ОУН(б) (тих самих «бандерівців» з червоно-чорним прапором) і навчених абвером для дій на території УРСР у складі диверсійного гітлерівського підрозділу «Брандербург 800» ( нім. Lehrregiment „Brandenburg“ z.b.V. 800) в ході операції «Барбаросса». Саме у складі «Нахтігалю» служив нацистам і воював проти СРСР і майбутній командувач УПА, уніат Роман Шухевич, панахиду за яким служать «архієреї» ПЦУ.

Висновки

Наведені факти (а це лише вершина айсберга, обсяг статті не дозволяє навести всі їх повною мірою) говорять про те, що УГКЦ і ПЦУ не святкують День Перемоги над нацизмом з дуже простої причини – надто часто представники цих церков опинялися на протилежній до переможців стороні. Але, що більш страшно, свою позицію вони сьогодні намагаються нав'язати всім українцям.

З іншого боку, чи варто дивуватися, що з усіх українських Церков день Перемоги над фашизмом відзначили лише представники Української Православної Церкви? Адже логічно, що перемогу відзначають переможці, а переможені – «примирюються», «тужать» і «пам'ятають».

І тут уніатів і представників ПЦУ можна лише пожаліти, оскільки у них відбувається масштабний внутрішній когнітивний дисонанс. Адже та сама Європа, яка є для них світлом і омріяною метою, абсолютно чітко і недвозначно визначила: нацисти (у тому числі всі їхні союзники) – злочинці, а його переможці – герої.

Браденбурзькі ворота Берліна 8 травня 2020 року

І тут би і УГКЦ, і ПЦУ «згадати й примиритися». Визнати, що їхні «діди, що воювали», були неправі, підтримуючи нацистів, і принести від їх імені покаяння. І це був би реальний, гігантський і справді християнський крок до об'єднання України. Адже ми знаємо, що слово «покаяння» дослівно означає «зміна розуму». Але абсурдність ситуації в тому, що нащадки фашистських колабораціоністів як раз пропонують «покаятися» переможцям фашизму, звинувачуючи їх в посібництві сталінізму, комунізму та інших гріхах.

І з політичної точки зору можна було б про це довго сперечатися. Але з християнської, тут сперечатися нема про що.

Здатності покаяння протистоїть пристрасть гордині. І не дарма, напевно, Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Онуфрій визначає фашизм, як «крайню форму суспільної гордості, яка веде людей до самознищення».

Саме гординя не дає «ієрархам» УГКЦ і ПЦУ визнати помилки минулого і покаятися в них. Саме гординя не дозволяє їм порадіти тому, що наш народ зміг перемогти «коричневу чуму» ХХ-го століття – нацизм і фашизм. Саме гординя не дає їм об'єднати Україну на основі тих, хто переміг нацизм, а не служив нацизму.

Висновок звідси напрошується сам собою: якщо наш народ, влада, лідери релігійних конфесії і всі ми, взяті окремо, не зрозуміємо, що нацизм і фашизм – зло, що це сатанинська і демонічна ідеологія, в основі якої лежить бажання вбивати і руйнувати, у нас немає майбутнього. Звідси стає очевидним, що будь-яка форма підтримки або симпатії до нацизму веде, за словами нашого Блаженнішого, до самознищення. І мова не тільки про «народну пам'ять», а про сам народ. Не можна будувати наше майбутнє і майбутнє наших дітей на виправданні злочинів тих, хто був посібником фашистів. Результатом такого «будівництва» може бути тільки саморуйнування.

Виправдовувати нацистів – значить бути з ними заодно. Бог чекає каяття від тих, хто брав участь в етнічних чистках, знищенні мирного населення та пропаганді насильства. Точно так само, як чекає покаяння і від тих, хто відбілює їх, мовчить про правду і закликає до «примирення» з їх злочинами. І ми чекаємо. І сподіваємося, що дочекаємося. Бо в іншому разі у нас немає майбутнього.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Як ви ставитеся до слів Шмигаля, що влада фінансує ПЦУ?
позитивно, так і повинно бути
0%
негативно, це проти Конституції
82%
мені байдуже
18%
Усього опитано: 11

Архів

Система Orphus