Гоніння на Церкву: боятися чи не боятися

21 Сiчня 20:24
0
Фото: СПЖ Фото: СПЖ

Ну от і настав час, коли словом «гоніння» ми описуємо не події вікової чи двохтисячолітньої давності, а характеризуємо наше теперішнє...

Попереджувальні дзвіночки про можливі близькі гоніння на нашу Церкву час від часу дзвеніли то там, то тут у вигляді відбирання храмів по невеликих селах. Але ми не особливо до них дослухалися. У переважній більшості ми виявилися не готові до відкритих гонінь, що почалися нині. Що, зрештою, не дивно. Переживаючи благополучні часи, ніхто не буде свідомо тримати себе в тонусі лише тому, що благополуччя може закінчитися.

Скільки завгодно можна говорити про неминучість гонінь, але свідомо чекати на них серед миру й благоденства нікому на думку не спаде. В результаті ми маємо збентеження й розгубленість у церковній спільноті, а також нагальну необхідність не втратити присутності духу, не ослабнути у вірі та не впасти в малодушність перед лицем теперішніх та майбутніх випробувань.

При цьому навколишня дійсність до оптимізму не розташовує: війна, що триває вже майже рік, силові захоплення храмів, цькування Церкви в інтернеті та ЗМІ, всебічна дискримінація УПЦ, а тепер вже й перспектива законодавчої заборони діяльності…

Однак існує й інший бік – війна позбавила багатьох нормального життя: десятки тисяч людей залишилися без даху над головою, багато хто втратив близьких; тих, чиї життєві перспективи виявилися перекреслені, – і зовсім не злічити. Щоправда, й ті, кого біди війни не зачепили безпосередньо, теж можуть рахувати збитки, адже війна всіх без винятку позбавила ілюзії, з якою ми прожили все життя, – ілюзії передбачуваності майбутнього. Але якщо для невіруючого це втрата, то нам, християнам, нарікати нема на що.

Хіба ж до війни хтось міг обіцяти нам завтрашній день? Хіба у мирний час хтось знав напевно, що принесе йому наступна година? Розлучившись з ілюзією, ми не тільки нічого не втратили, ми, навпаки, з куди більшою гостротою відчули, якою мірою ми залежні від Господа, наскільки буквально «в Його руці дихання наше». Скажете, ми знали про це завжди? Знали. Але чи не було це знання суто теоретичним?

Чи ми жили в живому відчутті присутності Божої, чи позначалася на нашому житті ця найтісніша залежність від Нього. Раніше ми просто знали, що це так. Нині ми це відчуваємо. Кожну хвилину життя, кожною клітиною душі.

Інакше кажучи, ми стоїмо перед вибором: впасти у зневіру від краху звичного життя або виховати в собі живу, діяльну надію на Бога. Адже, знаючи і відчуваючи залежність від Нього, ми також знаємо й про Його доброту, і про Його безпосередню участь у нашому житті, хоч би якою непередбачуваною вона була. І лише нам вирішувати, що обирати.

З гоніннями дещо важче: християнину під силу пережити будь-яку біду та подолати будь-яке страждання, але для нього життєво важливе церковне життя. Забери у християнина все, але залиш Церкву – і він видереться з будь-якої прірви. Однак без храму, без богослужіння, без парафіяльного життя ми існувати не вміємо.

Діди наші, та й батьки в тих, хто старший, – ті ще вміли. Вони ж жили в радянські часи, їм було знайоме та звичне відвідування раз на місяць літургії в найближчому храмі, до якого п'ятнадцять-двадцять кілометрів, нормальна, не загальна, сповідь як Божий дар, паломництво в Почаїв раз на кілька років, з їздою на перекладних з трьома пересіданнями та ночівлею покотом у печерному храмі, водіння в храм дітей усіма можливими правдами-неправдами, минаючи кордони комсомольців та дружинників. Для них церковне життя було рідкісним святом серед сірих соціалістичних буднів? А для нас – воно і є життя.

Хіба ж жарт? Печери Києво-Печерської лаври відкриті щодня, до Почаєва – три години за кермом, храмів у містах стільки, що хоч щонеділі до нового храму йди – за півроку не обійдеш, у великих спальних районах храми з щоденним розкладом богослужінь…

Ми вже майже не пам'ятаємо Церкву гнаною, ми не бачили в церковному житті чуда, ми не відчували спраги звичайної недільної всеношної та літургії. Але от Господь позбавив нас звичного благоденства. Захоплення та закриття храмів, вигнання з сіл священників, служби ПЦУ в Києво-Печерській лаврі – все це вибило землю з-під ніг, стало ударом під дих, несподіваним, раптово сильним, безжальним.

На мить здалося, що нас позбавили головного. Але заждіть! Хіба Дух Святий живе в стінах, хіба Він діє виключно під куполами й склепіннями?

В нас можна забрати все. Просто все: храми, монастирі, святині. Але чи можна відібрати в нас Бога? Апостол Павел запевняє нас, що не можна: «бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої» (Рим. 8:38-39).

То чого ж нам сумувати, скорбувати та зневірятися? Хоч би яким гонінням і поневірянням не піддавали Церкву, вона завжди залишиться Церквою Христовою. І жодна влада чи сила не здатна відібрати в нас Слово Боже та можливість жити за Євангелієм. Одним словом – «чоботами не витоптати душу».

Тож чи того ми боїмося, чого справді варто боятися? Нашому спасінню перешкоджають не гонителі, не підступи ворогів Церкви, не ті, хто зводить на нас напрасну обмову та не ті, хто має нерозум їм вірити.

Боятися нам варто виключно нашого власного гріха. Але він, погодьтеся, був небезпечний для нас в усі часи – і в гонінні, і в благоденстві.

Отже, за останні місяці змінилося багато чого, і водночас стосовно головного – справи нашого спасіння – навіть зараз не змінилося нічого. Необхідність боротися з пристрастями та долати гріх як стояла перед нами, так і стоїть. Господь як зміцнював трудівників на терені духовної битви, так і зміцнює.

А те, що ми позбавляємося повноти церковного життя, – безумовно прикро, але все ж таки не згубно. Навіть навпаки – Бог позбавляє нас ілюзії щодо того, що недоробки у духовному житті можна компенсувати обрядовим церковним благочестям.

Для нас настає час правди. І полягає вона в тому, що навіть зараз, пригноблені, гнані, що поступово стають ізгоями в рідній країні, ми все ж таки повинні дякувати Богові за милість. Адже, давайте начистоту, виріши Він вчинити з нами по справедливості - не відбулися б ми ні війною, ні гонінням. Не залишилося б від нас ні праху, ні пам'яті, і чекала б на нас вічна погибель. Однак Бог не залишає спроб нас врятувати.

І якщо Він вирішив, що для спасіння нам необхідно пройти через гоніння, то слава Йому та Його людинолюбству.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також