Великий Четвер: історія й мотиви двох зрад

Фото: СПЖ

Великий четвер – день особливий: Свята вечеря тут переплелася зі зрадою. Але було й ще одне. Згадаймо, як по-різному закінчилися історії цих зрад.

Апостол Петро

Апостол Петро, як ми знаємо, був одним з найбільш гарячих і ревних послідовників Спасителя. Коли Петро говорив: «Якби й усі спокусились про Тебе, я не спокушуся ніколи» (Мф. 26:33), – він говорив правду. Не тільки словом, але і справою Петро підтвердив свою рішучість стояти на смерть за свого улюбленого Вчителя, коли почав з мечем в руках захищати Його під час арешту. Петро не був боягузом, і він насправді любив Христа всім серцем.

Якщо він не злякався воїнів, що прийшли заарештовувати Спасителя, і готовий був битися з переважаючою силою противника в самоті, то невже б Петро злякався якоїсь служниці чи беззбройних людей, які гріються біля багаття, які всього лише висловили підозру про те, що він був у числі учнів Христа? Звичайно, ні. Якщо б знадобилося, Петро став би на суді поруч з Ісусом і страждав би разом з Ним.

Причиною зречення апостола була удавана недоцільність і безглуздість у ситуації, що склалася, видавати себе за учня Христового. Навіщо ризикувати або мати проблеми там, де їх можна просто обійти, сказавши лише одну коротку фразу: «Ні, я не Його учень».

Він би і сам не вважав це за зраду і не звернув на свої слова ніякої уваги, якби його очі не зустрілися з поглядом Спасителя. І тут він зрозумів, що зрадив. Зрадив несподівано для самого себе.

Петро вів себе як розвідник в тилу противника, видавав себе за іншого, щоб приховано спостерігати за тим, що відбуватиметься далі. Він би і сам не вважав це за зраду і не звернув на свої слова ніякої уваги, якби його очі не зустрілися з поглядом Спасителя. Тоді він згадав пророцтво, в реальність якого Петро не вірив, тому що був упевнений – він ні за що не зрадить, навіть якщо треба буде померти. І тут він зрозумів, що зрадив. Зрадив несподівано для самого себе.

Виявляється, можна зрадити Христа і так. Не в бою, не в боротьбі за віру, а в побуті, «між іншим». Відректися можна і бездіяльністю: посоромившись, приміром, перехрестити їжу, коли сидиш за столом серед безбожників, промовчавши, коли ганять Христа. Можна зрадити, вірячи в душі, але при цьому сором'язливо ховаючи свою віру від інших. «Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Своїй, і Отчій, і святих Анголів» (Лк. 9:26).

Виявляється, можна зрадити Христа і так. Не в бою, не в боротьбі за віру, а в побуті, «між іншим».

Історія зради Петра промислительно і повчально описана в Євангелії. Це приклад того, як можна легко опинитися серед тих, кого Христос буде соромитися. Нехай позбавить нас Бог від такої долі на Страшному суді!

У Петра, незважаючи ні на що, збереглася гаряча любов до Спасителя, яка допомогла йому подолати сором і дала надію на те, що Господь, який велів прощати «до семидесяти раз по семи», зможе пробачити і його.

Зрада Іуди

Зі зрадою Христа апостолом Іудою все набагато складніше і трагічніше. У Новому Заповіті нічого не сказано про те, як він став апостолом, ким був покликаний, чому саме він був призначений скарбником громади? У самих Євангеліях Іуді приділяється увага в основному тільки у зв'язку зі зрадою Господа. Святе Письмо також вказує на його жаль про «марну», як йому здалося, витрату дорогоцінного мира нардового, яким Марія помазала Спасителя. Ще апостол Іван згадав про те, що Іуда, користуючись посадою скарбника громади, крав.

Безсумнівно те, що Іуда був з Христом з самого початку благовістя, слухав Спасителя, бачив Його чудеса, сам творив чудеса, коли був посланий разом з Симоном Кананітом на проповідь. Іуда не пішов від Господа в той час, коли від Нього відвернулися багато учнів (Ін. 6:66-68). Але саме в цьому уривку згадується про те, що можливо Іуда в Христа як Месію до кінця не вірив. «Але є дехто з вас, хто не вірує. Бо Ісус знав спочатку, хто ті, хто не вірує, і хто видасть Його» (Ін. 6:64).

Щоправда, йдеться тут про невіруючих у множині, і немає прямої вказівки на те, що Іуда не вірить в Нього. Але поза сумнівом також і те, що про Іуду Христос сказав дуже страшні слова: «горе тому чоловікові, що видасть Людського Сина! Було б краще йому, коли б той чоловік не родився!» (Мф. 26:24).

Іуда отримує плату за зраду. Джотто, капела Скровениі, 1304-1306. Фото: upload.wikimedia.org

Те, що відбувалося в душі Іуди під час зради, для нас залишається загадкою. Сріблолюбство, як основний мотив, буде найбільш обґрунтованим, виходячи з Євангельської історії. Але при цьому виникають питання. Навіщо злодієві продавати (в загальному-то не за дуже великі гроші) Того, хто дає тобі можливість отримувати стабільний дохід? А після смерті Христа ще й анулювати цю угоду, повернувши всі гроші назад. Або ступінь його цинізму і зневіри була така, що Іуда, розуміючи неминучість арешту Ісуса, вирішив заробити на ньому свій останній куш?

Звичайно, участь диявола, який знайшов доступ до душі Іуди через його пристрасть до грошей, може пояснити абсурдність його дій. Іуда міг піти на цей крок в стані одержимості, але при цьому ми бачимо, що, розкаявшись, він звинувачує не сатану, а себе в тому, що «зрадив кров неповинну». До того ж задум зрадити Христа у нього народився ще до того, як зі шматком Хліба в нього увійшов диявол.

Дуже красиво і ефектно виглядає версія про те, що Іуда хотів вбити відразу двох «зайців». З одного боку, отримати гроші за зраду і спровокувати ситуацію, коли б Христос змушений був явити Свою могутність і силу, і таким чином прискорити Його воцаріння на Ізраїльське царство. Але зрозумівши, що цей розрахунок йому не вдався, апостол був глибоко пригнічений і розчарований, тому віддав гроші і від сорому повісився. Але ця версія не має ні найменшого обґрунтування Євангельської історії.

Так чи інакше Христа зрадили всі апостоли. Кожен у своїй мірі. Хтось своєю зневірою і розчаруванням, хтось втечею, хтось зреченням. Але всі вони були прощені, крім Іуди, якого тоді вже не було в живих.

Інші версії вчинку Іуди, які висувають різні богослови й письменники, ще далі віддаляють нас від того, про що ми читаємо у Новому Завіті. Так чи інакше Христа зрадили всі апостоли. Кожен у своїй мірі. Хтось своєю зневірою і розчаруванням, хтось втечею, хтось зреченням. Але всі вони були прощені, крім Іуди, якого тоді вже не було в живих.

Ми не знаємо, як склалася б його земна доля, якби він дожив до Воскресіння Христа. Але можна бути твердо впевненими в тому, що головним гріхом Іуди була навіть не зрада, а розпач, що його і згубив. В світі немає такого гріха, який Бог не зміг би пробачити, при щирому каятті грішника.

Швидше за все, Іуда все-таки не був цинічним і прагматичним зрадником, у якого не залишилося ні совісті, ні честі. Якщо б це було так, він не став розкаюватися у своєму вчинку, не став би так побиватися від горя і сорому, які надихнули його на самогубство. Митрополит Антоній Сурозький вважає, що кінцева доля Іуди в Новому Завіті залишилася недописаною, тому що вийшла за межі земної історії. Іуда повісився незадовго до того, як був розп'ятий Христос. Владика Антоній впевнений, що зустріч Христа та Іуди відбулася тоді, коли душею Спаситель зійшов в пекло. І чим вона закінчилася, відомо тільки Богу. Але цю версію можна віднести до приватної думки владики Антонія.

Безсумнівним залишається одне – для спасіння нам потрібні віра, надія і любов. А найголовнішим їх супротивником був і залишається відчай. Нехай збереже нас Господь від цього душегубного гріха!

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи будете ви вакцинуватися від COVID?
так, тільки так можна забезпечити безпеку в храмах
0%
так, коли з'явиться вакцин, якій зможу довіряти
15%
ні, я проти вакцинації взагалі
37%
ні, я боюсь чипізації під виглядом вакцини
48%
Усього опитано: 27

Архів

Система Orphus