Диявол ловить «на слабо»: як зберегти літургійне життя при коронавірусі

Вибір – мені виявитися неблагочестивим у моїх власних очах чи ближньому моєму болісно померти – дуже серйозний. Фото: media.nakanune.ru

Бог діє поверх законів природи, коли це необхідно. Але не варто очікувати, що Він буде скасовувати їх щоразу, коли ми захочемо спробувати себе на міцність.

Епідемія коронавірусу, яка супроводжується все більш суворими заходами карантину, вже призвела до заборони в ряді країн всіх зборів, де люди теоретично можуть перезаражати один одного: спортивних змагань, концертів, політичних мітингів – і, в цьому ряду, богослужінь.

Християни в цій ситуації опиняються перед необхідністю вирішити, як їм слід діяти. Багато говорять про те, що Церква – місце, де діє благодать Божа, де народ Божий шукає і знаходить, милість Творця і Спасителя, і припускати, що її священні обряди можуть бути джерелом зараження, блюзнірство і зневіра.

Я повинен сказати, що з розумінням ставлюся до такої позиції. Насправді, найцінніше, що є у православного християнина – це спілкування c Богом у молитві й таїнствах Церкви, і спроба позбавити його цього або навіть риторичні зусилля виправдати таке позбавлення викликають гнівний протест і сприймається як замах на віру.

Найцінніше, що є у православного християнина – це спілкування c Богом у молитві й таїнствах Церкви.

Припинення богослужінь виробляє апокаліптичне враження – адже навіть у роки найжорстокіших гонінь хоч якісь храми залишалися відкритими, хоч десь літургія служилась. Особливо прикро, що це відбувається на вершині церковного року – коли ми проходимо через Великий піст і наближаємося до Великодня.

Люди говорять і про те, що епідемія – випробування нашої віри. І перед нами неминуче постає ряд питань, на які відповісти не так просто.

  • Чи злякаємося ми вірусу настільки, щоб залишити літургійне поклоніння Богу?
  • Ми говоримо, що причащаємося «на зцілення душі й тіла» – чи віримо ми в це зцілення?
  • Що нам відповісти насмішникам, які говорять про безсилля православної віри перед обличчям пошесті? Чи не слід нам сміливо покластися на Бога, який сильний захистити нас від вірусу?
  • Чи не створять обмежувальні заходи прецедент, і не чи не буде влада, зіткнувшись з покорою християн – особливо там, де влада ворожа до Церкви – тиснути далі, продовжуючи використовувати той же привід, щоб гнобити Церкву?

До цього додаються і скептичні голоси, які ми чуємо і в миру – а чи вартий коронавірус всієї піднятої тривоги? Адже в реальності набагато більше людей помирає від інших причин і навіть від інших хвороб, і це обходиться без такої грандіозної паніки. Чи не стоять за всім цим якісь лихі задуми якихось таємних сил?

І якщо прийшов час терпіти ганьбу, і, можливо, переслідування за те, що ми наполегливо будемо збиратися в храмах і служити літургію – що ж, постоїмо за Православну віру, потерпимо, якщо потрібно...

Такої позиції дотримуються багато людей, яких я глибоко поважаю – і в щирості намірів яких не маю жодної причини сумніватися. Мені самому ця позиція близька і зрозуміла.

Нам не потрібно намагатися догодити світу цьому; це правильно. Але правильно також і те, що нам не потрібно спеціально діяти на зло йому.

Але обдумуючи те, що відбувається, я не можу не бачити й інший бік ситуації – причому саме її богословський бік. Ми всі згодні, що нам не потрібно озиратися на світ цей, який не знає Бога – або навіть противиться Йому. Нам слід шукати волі Божої, не думаючи про те, осудять нас чи схвалять невіруючі. Нам не потрібно намагатися догодити світу цьому; це правильно. Але правильно також і те, що нам не потрібно спеціально діяти на зло йому. Ми взагалі повинні орієнтуватися на світ; ми повинні орієнтуватися на слово Боже.

Чи обіцяє слово Боже, що ми чудесним чином будемо збережені від зараження, якщо мета нашого зібрання благочестива? Цю тезу було б важко обґрунтувати. Бог може творити чудеса – й творить їх. Але це унікальні події, що не руйнують загальну тканину світобудови.

Бог створив всесвіт як дуже складну, високовпорядковану систему, в якій закони природи не є випадковими і довільними, але важливі для того, щоб всесвіт, яким ми його знаємо, підтримував життя. Бог діє поверх цих законів, коли це необхідно, але нам не варто очікувати, що Він буде скасовувати їх щораз, коли ми захочемо спробувати себе на міцність.

У США існувала протестантська громада, члени якої вважали необхідним демонструвати свою віру, беручи в руки отруйних змій.

Згадаймо Євангельську розповідь про спокусу Господа:

«Та й каже Йому: Коли Ти Син Божий, то кинься додолу, бож написано: Він накаже про Тебе Своїм Анголам, і вони на руках понесуть Тебе, щоб об камінь коли не спіткнув Ти Своєї ноги. Ісус відказав йому: Ще написано: Не спокушуй Господа Бога свого!» (Мв. 4:6,7)

Диявол прямо цитує 90-й псалом, і, як і деякі нинішні насмішники, «ловить на слабо» – доведи, що ти покладаєшся на Бога, стрибни... Але Господь відповідає: «не спокушуй Господа Бога свого». Контекст тут ясний – не слід нерозважливо піддавати себе небезпеці, думаючи, що Бог має втрутитися, щоб запобігти наслідкам, які ми самі могли і повинні були передбачити.

У США існувала протестантська громада, члени якої вважали необхідним демонструвати свою віру, беручи в руки отруйних змій – посилаючись на слова Господа в Євангелії від Марка: «А тих, хто ввірує, супроводити будуть ознаки такі: у Ім'я Моє демонів будуть вигонити, говоритимуть мовами новими, братимуть змій; а коли смертодійне що вип'ють, не буде їм шкодити; кластимуть руки на хворих, і добре їм буде!» (Мк.16:17-18).

Бог виконує Свої обітниці – Він не виконує тих обітниць, які Йому захотіли приписати люди.

Звичайно, нам таке тлумачення Писання здасться дивним – знамення, обіцяні Церкві в цілому, і що в Церкві відбувалися і відбуваються. Вони не обіцяні кожному вірянину і, тим більше, нам не заповідано навмисне грати зі зміями або пити отруту, щоб показати свою віру. Нас не здивує, що ця практика закінчилась трагічно і її довелося припинити після того, як пастор цієї громади помер від укусу змії. Не можна сказати, що він не вірив – потрібна чимала переконаність, щоб подолати страх перед отруйною змією. Біда в тому, що він вірив в обітниці, яких Бог йому не давав. Бог виконує Свої обітниці – Він не виконує тих обітниць, які Йому захотіли приписати люди.

Коли ми говоримо про те, що люди, які зібралися на літургію, в молитві просять «причаститися на зцілення душі і тіла», мова йде про наше прохання, а не про божественну гарантію. Слово Боже, навпаки, говорить про те, що недостойне причастя може обернутися хворобою і смертю: «Бо хто їсть і п'є негідно, не розважаючи про тіло, той суд собі їсть і п'є! Через це поміж вами багато недужих та хворих, і багато-хто заснули» (1Кор.11:29,30).

Ми повинні звернути увагу на те, що в умовах епідемії ми ризикуємо не собою – а ближнім.

Більше того, Апостол пише про те, що саме зібрання християн може послужити їм у осуд: «А коли хто голодний, нехай вдома він їсть, щоб не сходилися ви на осуд. А про інше, як прийду, заряджу» (1Кор. 11:34).

І тут ми повинні звернути увагу на те, що в умовах епідемії ми ризикуємо не собою – а ближнім. У 80% випадків COVID-19 протікає без ускладнень. Якщо ми нестарі, міцні люди без проблем з легенями чи тиском, ми можемо навіть не помітити, як стали вірусоносіями. Ну, можливо, злегка покашляємо – як вже багато разів бувало. Біда в тому, що, виявляючи зневагу небезпекою, ми можемо стати причиною тяжкої хвороби і смерті когось іншого.

Ми можемо, непомітно для себе, вписатися в той ланцюг заражень, через який вірус добереться до когось літнього або ослабленого. Таким чином, ми будемо виявляти велику сміливість і рішучість – а помирати, болісно задихаючись на лікарняному ліжку, буде хтось інший, хто зовсім не викликався на наш подвиг. А це створює проблему з ясною заповіддю Божою – «не убий».

Ми не повинні ні прямо, ні побічно, ні навмисно, ні в якості побічного ефекту шкодити життю або здоров'ю нашого ближнього.

Вибір – мені виявитися неблагочестивим у моїх власних очах чи ближньому моєму болісно померти – дуже серйозний.

Напевно, в часи страшної епідемії «іспанки» коронавірус би просто не помітили – ну, старі або хворі люди помирають від пневмонії, що ж робити, така природа речей, а молоді, покашлявши, повертаються до строю. Але тепер суспільство вчиться цінувати життя своїх старих і немічних членів і ми, як християни, повинні вітати такий розвиток подій.

Вибір – мені виявитися неблагочестивим у моїх власних очах чи ближньому моєму болісно померти – дуже серйозний. Одна справа ставити під удар себе – як той пастор-змієносець. Інша справа – найбільш немічних із своїх ближніх.

Так, я можу сказати, що я вірю, і віра збереже мене. Але чи збереже моя віра якого-небудь немічного старого або навіть не старого, просто людину з хворими легенями, яку я можу заразити?

У мене немає готових відповідей і я не намагаюся виступати з приписами про те, як слід чинити. Але у мене немає впевненості в тому, що Бог простежить за тим, щоб наша поведінка під час пандемії не принесла нікому шкоди. Він цього ніде не обіцяє. Він наказав Його не спокушати. Він дав нам розум і вільну волю – так, що ми самі несемо відповідальність за наші вчинки та їх наслідки.

Можливо, нам варто подумати, як використовувати цей час для служіння нашим ближнім – для свідоцтва стривоженим і розгубленим людям про Христа, тим більше що сучасні технології дозволяють робити це, не виходячи з дому.

Ми всі потребуємо мудрості – і повинні просити її у Бога.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи повинна УПЦ брати участь у миротворчості на Донбасі?
так, бути миротворцями заповідав нам Христос
79%
ні, цим повинна займатися влада
8%
це марно, політики миру не хочуть
13%
Усього опитано: 24

Архів

Система Orphus