I Вселенський Собор: утвердження єдиносущності Отця і Сина

02 Листопада 2022 23:45
0
I Вселенський Собор: утвердження єдиносущності Отця і Сина

Події останніх років прояснили, що християнам крім відвідування храму треба було б хоч трохи розбиратися в канонах. СПЖ запускає серію матеріалів про Вселенські Собори.

Вселенські Собори, що проходили у першому тисячолітті християнської історії, дали нам сформульоване віровчення, канонічні правила та приклад того, як потрібно вирішувати спірні питання. Ми дуже часто намагаємось якісь свої тези або твердження підкріпити авторитетом Вселенських Соборів. Але чи багато ми знаємо про ці Собори? Про те, як вони проходили, в яких історичних умовах, чому на їх розгляд виносилися саме ці питання, а не інші, і як у подальшому виконувались рішення Соборів? Все це необхідно знати для того, щоб правильно розуміти зміст Соборних рішень та правильно застосовувати ці рішення у сьогоднішній реальності. Вашій увазі пропонується серія статей про Вселенські Собори, в яких ми спробуємо якоюсь, вельми малою, мірою відповісти на поставлені питання, а також сподіваємося спонукати інтерес читачів до більш глибокого вивчення історії Вселенських Соборів і церковної історії взагалі.

Арій, єресь і Символ віри

Двома словами Перший Вселенський Собор можна описати так: пресвітер Арій почав стверджувати, що Син Божий не є Богом по суті, що Він був створений Отцем і що був час, коли Він не існував. Вселенський Собор зібрався в Нікеї у 325 р., відкинув це вчення як єресь і затвердив Символ віри, відомий під ім'ям Нікейського.

І Вселенський Собор у Нікеї. Ікона, Афон, Хіландар, ХVI століття. Фото: azbyka.ru

Однак аріанство продовжувало стрясати Церкву ще багато століть і в певному сенсі продовжує стрясати досі. По суті, відокремлення від Церкви латинян (католиків) відбулося під впливом аріанства, адже «філіокве», католицький догмат про сходження Святого Духу від Отця і Сина, є не що інше, як реакція на аріанство. Аріани вчили, що Син не рівний Отцю, а західні єпископи, щоб вже зовсім затвердити єдиносущність Отця і Сина, звернулися до іншої крайності, стали стверджувати, що Син настільки рівний Отцю, що навіть Святий Дух рівною мірою сходить від Них Обох. Перше соборне затвердження «філіокве» на Заході відбулося на Помісному Третьому Толедському Соборі в 589 р., коли до Церкви приєдналися аріани-вестготи.

До речі, гарячим прихильником аріанства був Ісаак Ньютон.

Причини Собору в Нікеї та підготовка до нього

Костянтин Великий, римський імператор, який зробив християнство державною релігією, прагнув єдності імперії, а якщо християнство стало такою державною релігією, то й воно, на думку Костянтина, мало бути єдиним. Тому він активно втручався в церковні дискусії з метою домогтися цієї єдності, використовуючи при цьому організаційний та силовий ресурс підвладної йому імперії.

Так, ще в 313 р., коли було видано Міланський едикт, згідно з яким християнство ставало ще не державною, а лише легальною релігією, Костянтин скликав у Римі Собор, який мав покласти край донатистським суперечкам. На Соборі донатисти були засуджені, і Костянтин видав указ, за ​​яким єпископи-донатисти були присуджені до вигнання, а їхні церкви – конфісковані. Таким чином було створено прецедент, і християнські лідери зрозуміли, що можуть використовувати у своїх релігійних суперечках політичний ресурс, що вони й почали робити.

Було створено прецедент, і християнські лідери зрозуміли, що можуть використовувати у своїх релігійних суперечках політичний ресурс, що вони й почали робити.

Релігійна передумова виникнення аріанства полягала в тому, що саме в цей час у Церкву почали вливатися маси язичників з різних верств суспільства, які не так прагнули спасіння душі, як хотіли доєднатися до Церкви, що має перспективи стати державною. З іншого боку, сама Церква побачила в цьому гарні перспективи зростання і прагнула підтримати цю тенденцію. Але цим масам народу переважно з язичницькою самосвідомістю потрібно було якось пояснити християнське уявлення про Бога.

Серед тодішньої інтелігенції домінувало уявлення про те, що існує безліч богів з маленької літери, але є певний єдиний Бог, «Summus Deus», як першопричина всього. Поняття про Трійцю було надто ірраціональним, і існувала велика спокуса звести Трійцю до спрощеного монотеїзму Бога Отця, що, власне, і зробив Арій.

Арій, бербер за національністю, був родом із Лівії. Він навчався християнству в школі відомого Лукіана Антіохійського і досяг великої вченості. Крім цього він вирізнявся великою ревністю у служінні Церкві, був промовистим проповідником і вів суворе аскетичне життя.

Як описує церковний історик Созомен, Арій був високого зросту, досить худорлявим; в убогому одязі він справляв велике враження на оточуючих, які вважали його подвижником. На початку IV ст. він прийшов до Олександрії, де тамтешній єпископ Ахілла висвятив його в пресвітера. Після смерті Ахілли Арій був одним з основних кандидатів на Олександрійську кафедру, але на виборах (тоді єпископи обиралися громадою, а потім висвячувалися навколишніми єпископами) програв з невеликим відставанням Олександру. Таким чином з'явився ще й психологічний фактор у вигляді незадоволеного честолюбства Арія.

Серед тодішньої інтелігенції домінувало уявлення про те, що існує безліч богів з маленької літери, але є певний єдиний Бог, «Summus Deus», як першопричина всього.

Висловлювати своє лжевчення Арій почав з того, що в проповідях почав часто цитувати слова книги Приповістей: «Господь мене мав на початку Своєї дороги» (Прип. 8: 22), застосовуючи їх до пояснення існування Сина Божого. Розвиваючи свої думки, Арій договорився до того, що заявив, що Трійця є по суті Одиниця, на що єпископ Олександр відреагував забороною Арію публічно висловлювати своє вчення. Арій не підкорився і сколотив довкола себе сильну партію прихильників, що налічувала приблизно третину всього кліру Олександрійської Церкви.

Крім цього він почав розсилати листи з викладом свого вчення і в інші Церкви Малої Азії, де також придбав чимало прихильників, які стали захищати Арія перед Олександром Олександрійським. Одним із найзатятіших прихильників Арія виявився єпископ Євсевій Нікомидійський, який був близький до імператора Костянтина і який хрестив його перед смертю в 337 р. Олександр скликав в Олександрії Собор, який скинув Арія і всіх його однодумців, зокрема і єпископів (кількість єпископів на той час була досить великою).

Але Євсевію вдалося схилити на бік аріан багатьох єпископів на Сході імперії. Не без його впливу імператор Костянтин написав до Олександрії листа, в якому закликав припинити «пусту» суперечку. Лист був адресований і Арію, і Олександру і містив такі слова: «Адже це пусті слова, суперечки з нікчемного питання. Для розумової гімнастики фахівців, можливо й неминучі такі суперечки, але ж не можна бентежити ними слух простого народу. Винні обидва: і Олександр, і Арій. Один поставив необережне запитання, а інший дав необдуману відповідь».

Прихильники та противники аріанства збирали кілька Помісних Соборів, на яких затвердили кожен свою точку зору. Це змусило імператора указом скликати Вселенський Собор у Нікеї і профінансувати його проведення за рахунок казни.

Цей лист повіз до Олександрії єпископ Осій Кордубський, сповідник, який постраждав у гоніння Діоклетіана. Він мав велику повагу Костянтина і був його основним радником у церковних справах. Осій поїхав до Олександрії з наміром примирити сторони, але, розібравшись на місці в суті суперечки, цілком став на бік єпископа Олександра і постарався переконати імператора в серйозності питання. Прибічники і противники аріанства зібрали кілька Помісних Соборів, зокрема й на Заході, на яких затвердили кожен свою думку. Це змусило імператора скликати своїм указом Вселенський Собор у Нікеї та профінансувати його проведення за рахунок казни.

Хід Нікейського Собору та його основні рішення

Собор проходив з кінця травня до кінця серпня 325 р. За цей час кількість учасників Собору та особовий склад змінювалися. Свідчення про кількість учасників різняться, Костянтин Великий у промові до Собору називає цифру «понад 300». Як відомо, у богослужбових текстах фігурує цифра 318. Серед них було лише два представники від Західної Церкви у сані пресвітерів: Вікентій та Вітон.

Розпочався Собор пишним імператорським парадом. Костянтин Великий пройшов до зали засідань у золотому одязі, його привітав головуючий на Соборі єпископ (напевно, Осій Кордубський), після чого імператор звернувся до Собору з промовою офіційною латинською мовою, хоча аудиторія була здебільшого грекомовною і промову довелося потім перекладати.

Промова була досить пафосною, в стилі тих часів: «Не зволікайте, о друзі, служителі Божі та раби спільного нашого Владики Спасителя! Не зволікайте розглянути причини вашої розбіжності на самому їх початку і вирішити всі спірні питання мирними постановами. Через це ви зробите угодне Богу і принесете велику радість мені, вашому співслужителю».

Далі почалися дебати, які були доволі спекотними, і Костянтин брав у них найдіяльнішу участь. Історик Євсевій Кесарійський пише про це: «Лагідно розмовляючи з кожним еллінською мовою, василевс був якось солодкий і приємний. Одних переконуючи, других умовляючи, інших, що говорять добре, хвалячи і кожного схиляючи до однодумності, василевс нарешті погодив поняття і думки всіх про спірні предмети».

Навряд чи прихильники аріанства були в захваті від цього слова, але суперечити імператору не наважилися, і більшість Собору проголосувала за.

Імператор бажав, щоб усі дійшли згоди і єдність Церкви збереглася, сприяючи таким чином і єдності імперії. Більшість членів Собору схилялися на бік аріан, проте Євсевієм Кесарійським було запропоновано компроміс, який полягав у тому, що Собор має підтвердити відданість найпоширенішому на той час Хрещальному Символу віри, який звучав так: «Віруємо в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця всіх видимих і невидимих. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Бога від Бога, Світла від Світла, Життя від Життя, Сина Єдинородного, Первонародженого усій тварі, перед віків від Отця Народженого, через Якого й сталося все... Який втілився... Віруємо в Єдиного Духа Святого».

Імператор повністю схвалив цей текст, але запропонував від себе додати до нього слово «омоусіос» – єдиносущний. Вважається, що в уста імператора це слово вклав Осій Кордубський, який разом з Олександром Олександрійським і Афанасієм Великим (на той час дияконом, який супроводжував Олександра) чи не єдині з усіх учасників Собору цілком усвідомлювали, наскільки аріанство перекидає саму сутність християнської віри.

Навряд чи прихильники аріанства були в захваті від цього слова, але суперечити імператору не наважилися, і більшість Собору проголосувала за. Слідом за цим були проголосовані і ще деякі зміни Символу, що посилюють його антиаріанське звучання: додано слово «нествореного» та роз'яснення «із сутності Отця». Таким чином, остаточний варіант Нікейського сповідання віри став таким:

«Віруємо в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя, Творця видимого і невидимого. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, народженого від Отця, Єдинородного, тобто із сутності Отця, Бога від Бога, Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, нествореного, єдиносущного Отцю, через Якого все сталося як на небі, так і на землі. Який нас заради людей і нашого ради спасіння зійшов і втілився, став людиною, страждав і воскрес на третій день, піднявся на небеса і прийде судити живих і мертвих. І в Святого Духа».

Після самого Символу слідує й анафематствування: «А хто говорить, що був час, коли не було Сина, або що Він не був перед народженням і походить з не сущого, або стверджують, що Син Божий з іншої іпостасі чи сутності, або створений, або змінюємий – таких анафематствує кафолічна (вселенська, - Ред.) Церква».

Досить дивовижною можна вважати ту обставину, що більшість прихильних аріанству учасників Собору не висловлювала на самому Соборі активний протест проти таких явно антиаріанських визначень.

Ці догматичні постанови були оформлені у двох Актах: від імені самого Собору та у вигляді указу імператора, що надавав їм сили закону в усій імперії. Досить дивовижною можна вважати ту обставину, що більшість прихильних аріанству учасників Собору не висловлювала на самому Соборі активний протест проти таких явно антиаріанських визначень. Це пояснюється не лише небажанням суперечити імператору, а й тим, що богословська термінологія того часу була недостатньо розроблена і під одними й тими самими термінами часто розумівся різний зміст. Наслідком цього було те, що якраз після Собору справжні суперечки й розгорілися.

Окрім засудження аріанства, Собор засудив і деякі інші єресі, проголосив остаточне розмежування з іудаїзмом, святковим днем ​​замість суботи затвердив неділю, визначив день святкування Великодня, а також прийняв 20 канонічних правил, що стосуються внутрішнього життя Церкви.

До речі, як цікаві приклади, що ілюструють неправоту тих, хто закликає до неухильного дотримання букви канонічних правил (на кшталт деяких російських богословів, що стверджують неканонічність самостійності УПЦ), можна навести Правило 15, яке забороняє священнослужителям переходити на інші кафедри та парафії: «… щоб з міста в місто не переходив ні єпископ, ні пресвітер, ні диякон. Якщо ж хто, <…> таке щось зробить, <…> розпорядження нехай буде зовсім недійсним…» За цим правилом приблизно 95% всього єпископату в усіх Помісних Церквах є «неканонічними», не кажучи вже про ієреїв і дияконів. Або Правило 17, яке забороняє будь-якому клірику давати гроші у зріст під страхом виверження з сану. Якщо сьогодні комусь спаде на думку виконати букву цього Правила, то доведеться викинути з сану всіх єпископів, священників, дияконів і навіть церковнослужителів, тобто весь клір, що мають депозит у банку.

Сказане не є закликом до зневажливого ставлення до канонічних правил, а лише показує, що треба передусім керуватися духом правил, їхнім внутрішнім змістом, зрештою заповіддю любові до ближніх, а не намагатися виконати буквальний припис правила, прийнятого в інших реаліях.

Наслідки Нікейського Собору

Безпосереднім підсумком Собору було те, що імператор Костянтин розпорядився всіх незгодних з Нікейським визначенням позбавити своїх кафедр і відправити в заслання. Таких знайшлося небагато. Більшість прихильників аріанства виявилися опортуністично налаштованими і підписали визначення з небажання суперечити імператору. Так, ідейний аріанін Секунд Птолемаїдський писав Євсевію Нікомедійському: «Ти, Євсевій, підписав, щоб не потрапити в заслання. Але я вірю Богу, що не пройде й року, як тебе теж вишлють».

Однак надії Костянтина на те, що Нікейський Собор оселить мир в Церкві, не виправдалися. Приховані аріани продовжили свою справу, вони писали різні полемічні трактати, в яких не суперечили відкрито Нікейській вірі, проте закликали тлумачити її якнайширше, насправді включаючи в це широке тлумачення свої аріанські мудрування. Все це робилося під гаслом такого потрібного імператору примирення і відновлення єдності в Церкві.

Прихильники аріанства не гидували вдаватися й до відвертого наклепу для усунення своїх противників.

У 328 р., за три роки після Нікейського Собору, засланих аріан стали повертати назад. Це викликало ще більші нелади, оскільки їхні кафедри вже були заміщені іншими єпископами. У тому ж 328 р. помер Олександрійський єпископ Олександр і на його місце одноголосно був обраний Афанасій Великий, що став оплотом Нікейського сповідання. Прихильники аріанства не гидували вдаватися й до відвертого наклепу для усунення своїх противників. Наприклад, того ж Афанасія звинувачували в тому, що він убив якогось єпископа Арсенія, відрубав його руку і сховав її для чаклунських обрядів. Незабаром Арсенія знайшли живим і здоровим, але у наклепників знайшлися інші звинувачення.

У 330 р. почались вже репресії проти прибічників Нікейського сповідання. Імператор, що поступово ставав на бік більш численних аріан, позбавляв кафедр і засилав православних єпископів так само, як незадовго до цього чинив з їхніми опонентами.

Прагнучи все-таки примирити протиборчі сторони, імператор Костянтин викликав до себе Арія і вмовляв його повернутись в Церкву, до свого Олександрійського єпископа Афанасія. Арій у відповідь вигадав формулу: «Віруємо в єдиного Бога Отця, Вседержителя і в Господа Ісуса Христа, Сина Його, що з Нього перше всіх еонів стався», на підставі якої погодився примиритися з Афанасієм. Костянтин побачив цю формулу цілком сумісною з Нікейським сповіданням і наказав Афанасію прийняти Арія. Афанасій, звісно, відмовився, чим і притягнув до себе немилість імператора.

У 335 р., у рік 30-річчя свого правління імперією, Костянтин скликав Собор у Тирі, до якого звернувся з листом (фактично наказом), закликаючи все-таки відновити церковний мир. Цей Собор засудив Афанасія, якого відправили в заслання. У 341 р. відбувся Антіохійський Собор, який задумувався як Вселенський і деякими навіть просувався як саме такий. Цей Собор затвердив якесь середнє вчення між аріанством і нікейством, прийнявши так звані Чотири догматичні формули, які загалом не суперечать Нікейському символу, однак усувають з нього термін «омоусіос», єдиносущий.

Величезну роль в остаточному утвердженні Православ'я відіграли три святителі, яких називають Великі Каппадокійці: Василій Великий, Григорій Богослов та Григорій Ніський.

У полеміці між двома протиборчими сторонами з'явились різні терміни, мета яких була знайти таку формулу, яка влаштувала б усіх. Так, пропонувалося затвердити, що Син Божий:

  • соприсущий Отцю;
  • неподібний Отцю;
  • подобносущний Отцю;
  • подібний Отцю.

Подібні формулювання зараз називаються істориками як нове аріанство або пізнє аріанство.

Аріанські суперечки трясли Церкву аж до 381 р., коли на Другому Вселенському Соборі була однозначно затверджена Нікейська віра з її наріжним визначенням, що Син Божий єдиносущний Отцю. Були такі періоди, коли аріани тріумфували, а деякі православні єпископи нудилися у вигнанні та засланнях. У ці періоди аріанство (або, якщо можна так сказати, християнство у вигляді аріанства) прийняли багато варварських народів: готи, вандали, бургунди, свеви, лангобарди та інші. Потім ситуація почала розгортатися в інший бік, з'явилися богослови, які у своїх трактатах почали переконувати в істинності саме Нікейського сповідання.

Величезну роль в остаточному утвердженні Православ'я відіграли три святителі, яких називають Великі Каппадокійці: Василій Великий, Григорій Богослов та Григорій Ніський. Вони розробили чітку богословську термінологію, визначили основні поняття та представили Троїчне богослов'я у систематичному та закінченому вигляді. На Другому Вселенському Соборі це вчення було затверджено.

Висновки

Знайомлячись з історією Першого Вселенського Собору, не можна не поставити двох запитань:

Перше питання: чим небезпечне вчення Арія? Чому не можна було прийняти логіку Костянтина Великого, згідно з якою єдність Церкви була вищою за богословські розбіжності? Чому не можна було погодитися на примирливі формули, що начебто не суперечать ні тому, ні іншому віровизначенню? Чому так важливо було утвердити саме єдиносущність Отця і Сина?

Відповідь це питання криється в розумінні того, що є спасіння людини. Спасіння є звільнення від рабства гріха та смерті, возз'єднання людини з Богом. Це й було зроблено Ісусом Христом, Сином Божим, Який став Сином Людським. Але якщо Син Божий не є істинний Бог, якщо Він не єдиносущний Отцю, якщо Він лише якась вища створена істота, тоді наше єднання з Богом у Христі – лише ілюзія. Цього єднання онтологічно не відбувається, отже, і спасіння не досягається. Святитель Афанасій Великий навчав, що Син Божий, Христос «став людиною для того, щоб і ми обожилися». Якщо Він не Бог, то наше обоження неможливе.

Друге питання – це здивування: де ж у вирі всіх цих інтриг, підлостей, політичних розправ, буяння честолюбства та інших пристрастей, які супроводжували аріанські суперечки, де ж у всьому цьому Промисел Божий?

Цей Промисел бачиться в тому, що Нікейський Собор, задуманий для того, щоб прийняти віронавчальне формулювання, яке влаштовувало б усіх, насправді прийняв таке, що чітко і категорично розділяє істинну віру від лжевчення. Меншість єпископів, а точніше одиниці, які мислили православно і які усвідомлювали те, чим загрожує християнству прийняття лжевчення Арія, зуміли якимось дивом домогтися включення в Символ віри наріжного слова «омоусіос», єдиносущний.

Дивом також може вважатися й те, що аріанство, яке повністю взяло гору після Нікейського Собору і було підтримане імператором, зрештою було визнано лжевченням і відкинуто Церквою.

Водночас Перший Вселенський Собор показав, що богословські розбіжності та суперечки можна вирішувати не лише за допомогою методів переконання, молитви та подвижницького життя, а й за допомогою світської влади, силових методів, репресій та розправ із інакодумцями. Це часто робило відстоювання православного вчення і боротьбу з єресями заручниками політичної боротьби, коли торжество (на даний історичний момент) того чи іншого вчення зумовлювалося не його істинністю, а тим, хто на даний момент перебуває при владі і хто на цю владу має більший вплив.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також