Такого Бога світ іще не знав

Відповісти на нескінченну любов Отця своєю чистою любов'ю, залишити страхи і рабські прихильності власної душі для того, щоб стати сином – на це мало хто виявляється здатним. Фото: prav-news.ru

Апостольське читання першого недільного дня з Різдва Христового присвячене розповіді апостола Павла про себе й свою віру.

Воно починається зі слів: «Звіщаю ж вам, браття, що Євангелія, яку я благовістив, вона не від людей. Бо я не прийняв, ні навчився її від людини, але відкриттям Ісуса Христа». (Гал. 1:11-12). Апостол Павло – перший богослов, який почав письмово формулювати Євангельське вчення. При цьому за життя Христа він не входив до числа Його учнів, і після звернення ні з ким з них протягом трьох років не спілкувався. Та й потім він не брав ні в кого з них приватних уроків з євангельської історії.

Уся сутність розуміння спасіння була сприйнята ним в одну мить, в Одкровенні, без будь-якої школи і словесного навчання. І те, що йому було відкрито, потрясло апостола до глибини душі. Вразило настільки, що відразу після отримання цього Одкровення він іде в Аравійську пустелю (Гал. 1:17) для того, щоб там прийти в себе і осмислити те, що йому було дано понад…

Наша біда в тому, що ми «звикли» до Євангелія. Воно нас вже не вражає так, як це сталося з апостолом Павлом. Наші серця перетворилися в камінь.

Єдиний Істинний Бог насправді не такий, яким його бачила ортодоксальна правова іудейська свідомість. Творець Неба і Землі, Владика світів, виявляється, служить людині.

Апостол Павло був одним із вченіших людей свого часу. Він знав не тільки іудаїзм. Йому були відомі і ті язичницькі культи, яким фарисей зобов'язаний був протиставляти свою віру. Всі вони вчили шанувати й поклонятися божествам. Їм потрібно було приносити жертви, підношення, віддавати себе і своє. «Боги» вимагали того, щоб їм служили. Іудейський єдиний Бог протиставив себе всім помилковим, язичницьким «богам», але і він вимагав шанування, жертв тварин і приношення від праць рук людських. Іудейський звід законів чітко регламентував форми, час і способи цих приношень.

І ось апостол отримує одкровення про те, що Єдиний Істинний Бог насправді не такий, яким його бачила ортодоксальна правова іудейська свідомість. Творець Неба і Землі, Владика світів, виявляється, служить людині. Сам Бог приносить Самого Себе в Жертву за людину.

Бога, що служить людям і вмирає заради них, не знала жодна релігія світу. Два нових імені Бога, про які дізнався апостол Павло, потрясли його до глибини душі. Яхве – це наш ОТЕЦЬ, ім'я якому ЛЮБОВ. Це Батько, Який служить людям, Який любить людей, Який нічого не шкодує заради них. Більше того, він віддає на страшні муки Свого Єдинородного Сина, щоб усіх спасти.

Людям простіше боятися грізного Суддю, тремтіти перед муками пекла, жити в страху покори перед силою.

Такого світ ніколи не знав. І не знає досі… Людям простіше боятися грізного Суддю, тремтіти перед муками пекла, жити в страху покори перед силою. Простіше бути тремтячим рабом, що стоїть біля підніжжя Володаря. Але відповісти на нескінченну любов Батька своєю чистою любов'ю, залишити страхи і рабські прихильності власної душі для того, щоб стати сином – на це мало хто виявляється здатним. Повірити в караючого суддю людям набагато простіше, ніж у люблячого Батька. Залишитися в кайданах раба виявилося миліше, ніж надіти на себе перстень сина. І всьому виною – рабський страх.

«Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1 Ін. 4:18). Причина тому наша нелюбов до Бога й самих себе. Нам складно повірити в те, що нас, ось таких, які ми є, можна любити. Ми зменшуємо розміри Божественної Любові до власних уявлень про те, кого можна, а кого не можна любити.

«Бог не зможе нас пробачити», вважаємо ми, тому що ми самі себе простити не можемо. І це прояв не нашого смирення, а гордості. Ми не відповідаємо власним уявленням про нас самих. Отже, ні Богу, ні самим собі ми не даємо права себе прощати.

Людина тиха й смиренна душею знає собі справжню ціну. У неї немає такої манії величі про себе. Вона прекрасно розуміє, що вона ніхто, створена з нічого, і тільки Богом і в Бозі вона може жити. Все, що є в ній гарного, ніякого відношення до неї мати не може, тому що це наслідок дії творчої енергії Отця, а не її власні заслуги й зусилля.

«Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1 Ін. 4:18).

Друга не менш страшна причина втрати віри в Любов Божу, це наші страхи перед стражданнями. Люди не вірять у саму можливість існування люблячого Отця, живучи в світі болю і сліз. За будь-яким поворотом життєвої долі може виявитися яма. Падаючи в неї, ми наколюємося на гостру голку страшного болю. Нестерпні муки хвороб переслідують людину по п'ятах. Душевні страждання при вигляді муки близьких людей, при втраті тих, кого ми любимо, руйнують душу.

Немає в світі таких слів, які могли б пояснити матері, у якої дев'ятирічна дитина померла від раку, що Бог любить і її, і дитину. На це здатна тільки віра й благодать.

Звідси, з цієї ями земного життя, нам не видно кінця шляху кожної душі. Ми бачимо тільки те, що відбувається конкретно тут і зараз. Людина схожа на тварину, яка потрапила в капкан. Поранивши себе, вона знемагає від болю. Коли ж до неї наблизиться той, хто захоче її врятувати, визволити з пастки, очистити рани, накласти шви, то вона буде нападати на свого рятівника, вбачаючи в ньому лише мучителя, що посилює його страждання. Так і Господь рятує нас, по-живому.

«Я довіряю Богу чи ні?»

Людині потрібно раз і назавжди дати відповідь лише на одне запитання «Я довіряю Богові чи ні?» Якщо «так», тоді змиритися і терпіти все, що буде, знаючи, що все це рано чи пізно пройде, як і саме наше земне життя. А якщо «ні», то тоді залишиться лише відчай, злість на біль і ненависть до Бога за страждання.

«Бог залишив нам після себе Євангеліє, яке є Його рятівним голосом. Скорботи – це Його зрозумілі настанови. Кожна така спокуса – це випробування на безстрашність людського духу. Для безстрашного вона є духовним подарунком, для боязкого стає нездоланною перешкодою. Не будь спокус, людське серце огорнула б непроглядна тьма лінощів і невідання. Кожна перешкода – це ще один щабель на шляху до Бога. Після кожної подоланої спокуси приходить рясно світло благодаті, захоплюючи душу до вдячного молитвослів’я і споглядання» (старець Симон Безкровний).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Як ви ставитеся до слів о. Дмитра Смирнова про цивільний шлюб?
підтримую: блудне співжиття виправдовувати не можна
50%
засуджую: не можна огульно ображати жінок
0%
а через що шум? І пророки викривали гріх
50%
Усього опитано: 2

Архів

Система Orphus