Від Афону до Москви. Історія про те, як на Русі з'явилася Іверська

Іверська ікона Богородиці. Фото: СПЖ

26 жовтня – день святкування на честь афонської ікони Богородиці іменованої «Іверська». Це одна із найбільш шанованих у нас ікон. Яким же був її шлях в наші землі?

Чернець стояв на краю палуби і задумливо дивився вперед, перебираючи довгі вервиці. Крім нього і пари його супутників у такому ж чорному одязі, до протилежного берега пливло всього кілька людей, ймовірно, паломників. Чулася російська мова. Монах озирнувся, кинувши побіжний погляд на попутників, і знову занурився в молитву. Миряни уважно розглядали пейзажі, що відкривалися оку, попереду був Афон, уділ Богоматері.

На березі ченців радісно зустрічали. Ченці, обнявшись і розцілувавшись, як брати, занурили важку поклажу на ослика й рушили вгору кам'янистим схилом: у рідну обитель після тривалої відсутності повернувся Пахомій, ігумен Івірона. Братія перемовлялася, обмінюючись новинами й враженнями після поїздки, але ігумен мовчав – радість від зустрічі на його обличчі швидко змінилася колишньою задумливістю. І не випадково: вперше до нього звернулися з таким незвичайним проханням.

Ні, ченці й раніше робили списки з Вратарниці – головної святині Івірона. Але щоб сам цар особисто звернувся з проханням зняти список з чудотворної ікони і наступного приїзду до Москви привезти його – такого ще не було.

Ігумен Пахомій не раз бував у Москві і, приїжджаючи збирати пожертвування на споруджувану обитель, завжди зупинявся в Новоспаському монастирі, у архімандрита Никона. Так сталося і цього разу, і архімандрит особисто передав прохання царя.

Отець Пахомій нервував і все швидше рухалися вервиці в руках. Портаітісса ніколи не покидала монастирських меж, так і з паракліса, де вона перебуває постійно, її виносять лише три рази в році: напередодні Різдва Христового до першого понеділка після свята Собору Іоанна Предтечі, з Великої Суботи до понеділка Фоминої неділі і на Успіння Пресвятої Богородиці.

Іверський монастир. Старовинне фото. Фото: afon-ellada.ru

Ось і ворота Івірона. Навіть не заходячи в келію, ігумен змив з лиця дорожній пил і жваво, майже бігом, помчав у храм. Впав на коліна перед володаркою і... завмер: в серці несподівано розлилося м'яке тепло. Сльози самі хлинули з очей, і чернець, схлипуючи, плутано пошепки став молитися, виливаючи свою скорботу Богородиці. Скільки так простояв уклінно – і сам не зрозумів, але, вийшовши на вулицю, ахнув: над обителлю простягла кудлаті хмари зоряна ніч.

Повертаючись у келію, ігумен посміхався яскравим світилам і сам, здавалось, світився від радості: «О Тебе радуется, Благодатная, всякая тварь, Ангельский собор и человеческий род…» – тихенько наспівував.

  *   *   *

У ранковій тиші стукіт у двері видався гучним. Священик Іамвлих Романів, іконописець, здригнувся від несподіванки, але, побачивши ігумена, отер руки від фарби і пішов назустріч. Отця Пахомія, незважаючи на його далеко не похилий вік, в обителі дуже поважали і по-батьківськи любили, боячись образити навіть необережним словом. Він міг пожурити і спокійно, напівжартома насваритися, міг вислухати і порадити, але найстрашнішим покаранням для братії були моменти, коли ігумен мовчав і пильно дивився в очі, сам мало не плачучи. У такі години хотілося стати найдрібнішим камінчиком на схилі Святої Гори, або крихітною комашкою – неймовірно соромно було ображати той дар Божественної любові, яким так щедро був наділений отець Пахомій, і яким так само він щедро ділився з усіма навколишніми.

Він дивився на рідну й знайому ікону так, ніби бачив її вперше.

Ігумен пояснив священику те, що йому належало зробити. Той уважно слухав, але боявся подивитися в очі отцю Пахомію, намагаючись не проявити хвилювання, що охопило його. Немов прочитавши його думки, ігумен піднявся і осінив себе широким хресним знаменням, дивлячись на невеликий образок Богородиці в кутку келії: «Будемо з вірою просити Матір Божу, Всеблагу Воротарницю, та напоумить нас». Потім вклонився і вийшов – рівною впевненою ходою.

Спокій і впевненість настоятеля, схоже, передалися і самому іконописцю – отець Іамвліх і собі схилився перед іконою: «Милосердя двері відкрий нам, Благословенна Богородице…» – повторював у думках.

Ввечері в обителі почало відбуватися щось дивне. У напівтемряві каплиці, під іскристе мерехтіння лампад і свічок, зі співом молитов і величезним хвилюванням ченці зняли Портаітіссу зі звичного місця. У невеликому храмі стояла, прихиливши глави, вся братія, а отець Іамвліх не міг змусити себе опустити погляд. Він дивився на рідну й знайому ікону так, немов бачив її вперше. Величезні мигдалеподібні очі Богородиці дивилися прямо на іконописця. Він не пам'ятав свою рано померлу матір, але зазначив про себе: напевно, саме так дивилася б вона на недолуге, але улюблене дитя. На правій, потемнілій від часу ланіті Богоматері навіть у храмовій напівтемряві було видно невелику рану, з якої сочилася кров.

Івірон. Фото початку ХХ століття. Фото: www.isihazm.ru

– Скільки ж ти перенесла, Матір Божа! – подумав Іамвліх. Давно йшло всенічне бдіння, але він все так же стояв перед іконою, не відриваючи погляду. Іконописець, як і кожен святогорець, до найдрібніших подробиць знав історію цього образу Ігумені Святої Гори, вважаючи його головним надбанням не тільки Івірону, але й всього Афону.

В IX столітті образ зберігала в своєму будинку поблизу Нікеї одна благочестива вдова. В той час вирували іконоборці, і одного разу озброєні воїни вломилися до бідної жінки. Один із них пронизав списом образ Богородиці, але, до його жаху, з лику Пречистої потекла кров. Вдові вдалося відкупитися від солдатів, які, хоч і виконували нечестиві накази імператора, але все-таки були вражені побаченим. Під покровом ночі жінка разом із сином віднесли заповітну ікону до моря і, помолившись Владичиці, опустили ікону на хвилі. Яким же було їхнє здивування, коли образ не пішов під воду, а піднявся і, стоячи, поплив морською гладдю.

Коли отець Іамвліх ще юнаком прийшов на Святу Гору, бажаючи присвятити себе Богу, братія розповідала йому і про сина тієї вдови, який, через роки, прийняв постриг на Афоні і повідав ченцям про дивовижну ікону зі свого дитинства.

Старець Гавриїл пішов по хвилях, як по суші, а ікона стала наближатися до нього.

Івірон, рідна обитель священика, стояв неподалік Климентової Пристані, місця, де колись Богородиця вперше ступила на Афонську землю. Зараз там б'є чудотворне джерело, а в 1004 році, у вівторок Світлої Седмиці, там, завмерши від священного жаху, збилися в купу насельники Іверської обителі. На горизонті до неба піднімався величезний вогненний стовп, а під ним погойдувався на хвилях образ Пречистої. Ченці хотіли забрати ікону, але як тільки чернечий човен підпливав ближче, образ починав віддалятися.

У цей же час поруч з Івіроном подвизався старець Гавриїл – великий молитовник і аскет. Він невпинно творив Ісусову молитву, вивчав Святе Письмо, а виснажене постом і молитвою тіло підживлював лише гірськими травами та джерельною водою. Божа Матір явилася до нього в баченні і веліла забрати її образ із води.

Климентова пристань. Святе джерело Іверської Божої Матері біля Іверського монастиря на Горі Афон. Фото: Православие.Ru

З молебним співом, величаючи Пресвяту Владичицю, братія Івірона рушила до моря. Старець Гавриїл пішов по хвилях, як по суші, а ікона стала наближатися до нього. Зі сльозами розчулення і невимовним благоговінням Царицю неба і землі в її незвичайному образі з простромлених ликом перенесли в монастир і поставили в головному храмі. Це зараз, на місці, де старець Гавриїл вийшов на берег з іконою, стоїть паракліс Пресвятої Богородиці Портаітісси, а тоді братія хотіла поселити незвичайну гостю в найкрасивішому, на їхній погляд, місці.

Згадуючи древній переказ, отець Іамвліх посміхався: він жваво уявляв собі здивування ченців, які прокинулися і не знайшли ікону на колишньому місці – вона сама перемістилася на звід над воротами обителі. Так тривало кілька днів – Пресвята Діва, знову з'явившись старцю Гавриїлу, підтвердила, що вона стала Воротаркою і берегинею Івірона і всієї Святої Гори. Жити в страху Божому, в благоговінні і по силі своїй трудитися для здобуття чесноти – таким був заповіт Богородиці своїм дітям.

Іконописець дивився на святий образ і не міг повірити – йому, грішному і недостойному з усіх афонських ченців належить писати Саму Пресвяту Діву, її святий образ.

Пресвята Діва Сама розрахувалася з жадібними ченцями.

– Повторити роботу євангеліста Луки – хіба мені це до снаги? – пробігли сумніви. Починався молебний спів. Отець Іамвліх опустився на коліна, все так же, не відриваючи погляду від Іверської. Цариця, Втішниця, Швидка Помічниця і Надія. Скільки разів би до неї не зверталися – вона завжди чула і допомагала, навіть у самих, здавалося б, буденних ситуаціях і дрібницях. Отець Іамвліх своїми очима бачив записи в монастирських склепіннях про те, як братія неодноразово отримувала чудову допомогу під час нестачі борошна, вина й масла, про безліч зцілень хворих, сліпих і одержимих.

Бувало, що Богоматір і вразумляла Своїх недолугих чад. Одного разу (згадавши це іконописець густо почервонів від сорому), на нічліг в їхню обитель попросився бідняк. Монах-воротар не пустив його, зажадавши плату. Бідолаха не мав за душею ні гроша і вночі був змушений йти в Карею. По дорозі він зустрів невідому Жінку, Яка дала йому золоту монету. Бідняк повернувся й знову попросився переночувати, віддавши грошик воротарю. Той, побачивши, що монета дуже давня, запідозрив нещасного ще й у крадіжці, і відвів його до братії. Ті вислухали бідняка і, уважно розглянувши златницю, зрозуміли, що точно такими ж монетами-пожертвами прикрашена ікона Воротарниці – Пресвята Діва Сама розрахувалася з жадібними ченцями.

Через те, що Івірон відмовився прийняти подорожнього, всі припаси там раптово зіпсувалися, і з тих пір на Святій Горі суворо дотримуються обітниці безкорисного прийняття подорожуючих.

Іверський монастир. Сучасний вигляд. Фото 100dorog.ru

 

Закінчувався молебень із водосвяттям. Отець Іамвліх піднявся з колін і приєднався до братії.

«Радуйся, добра Вратарнице, що двері райські вірним відкрила!» – співав хор. Архімандрит поклав в освячену воду святі мощі і, перехрестившись, виплеснув важку чашу на ікону, яку ченці тримали над великою срібною посудиною. Зібраною водою омили свіжу кипарисову дошку – основу для майбутнього нового образу, потім знову зібрали воду в чашу.

– Εὐλογημένη ἡ βασιλεία τοῦ Πατρὸς..., – виголосив архімандрит. Починалася Божественна Літургія.

Після служби отець Іамвліх йшов до себе в келію. Руки тремтять від хвилювання, але, як найбільшу святиню, крізь туман він ніс невелику посудину з водою і святими мощами від молебню перед Іверською. За ним, благоговійно схиливши голову, крокував інок, тримаючи вологу кипарисову дошку.

З того ранку іконописець не залишав своєї келії. Тримав строгий піст, куштуючи скромну їжу тільки в суботу і неділю, ревно молився до Пречистої Діви, просячи благословення почати роботу. Старанно підбирав фарби, грав з відтінками, щоб домогтися максимальної схожості.

Був понеділок. Рано вранці отець Іамвліх змішав святу воду з потрібними фарбами і зважився – на заґрунтованій дошці з'явився перший мазок.

Ігумен не зволікав – через кілька хвилин переступив поріг і завмер

Братія не наважувалася навіть входити в келію художника. Всі ченці заклали суворий піст, два рази на тиждень служили всеношні і літургії і безперервно читали Акафіст Божій Матері. Одного разу вночі у двері ігуменської келії несміло постукали. Скуйовджений послушник покликав отця Пахомія до іконописця. Ігумен не зволікав – через кілька хвилин переступив поріг і завмер: отець Іамвліх, схудлий і знесилений, але щасливий, сидів у кутку келії, а на простенькій дерев'яній підставці при тьмяному мерехтінні свічки перед ними стояла Вона – Іверська Богоматір. Розмір, лик, фарби, навіть погляд був той самий. Отець Пахомій здивовано перехрестився: «Радуйся, Радосте наша!» – тільки й сказав, не в силах відірвати погляд від образу.

Фігури Христа і Богородиці заповнювали майже весь простір іконної дошки. Іконописцю дивним чином вдалося повторити ефект з давнього образу – положення рук Богоматері, спадаючі напівкруглі складки Її мафорію зорово створювали враження об'ємності і жвавості. Здавалося, що зараз Вона протягне правицю, підняту в молитовному жесті до Сина, і, наче рідне дитя, погладить по голові тих, хто стоїть перед іконою. Голова Богоматері була злегка схилена до Немовляти Христа, що в легкому півоберті сидить на її лівій руці. Праву ручку Христос простягав до матері, а в лівій тримав сувій, спираючи його на коліно. Навіть рана на щоці Богородиці здавалася такою ж кровоточивою, незагойною.

Ігумен підійшов до іконописця і, не стримуючи сліз радості, уклав його в обійми, а потім уважно подивився на нього – перед ним, опустивши очі і шморгаючи носом, стояв скромний ієромонах, якого так явно і щедро благословила Сама Богоматір.

В Москву нову Портаітиссу проводжав весь Івірон.

Каплиця Іверської Богоматері. Москва, 1910. Фото: retromap.ru

13 жовтня 1648 року в столиці ще панувала золота осінь, коли по килиму з опалого листя у Росію прибула Вратарниця. Натовпи православного народу, духовенство й монашество, Патріарх Йосип і Государ Олексій Михайлович із сім'єю великими почестями зустрічали святиню. Іверська стала однією з найбільш шанованих святинь, москвичі з любов'ю називали її Матінкою-Заступницею, «відрадним роздоріжжям для всіх вірян».

Дивно, але помолитися перед образом Богородиці з простромленим ликом приходили не тільки православні – навіть нецерковні люди в утрудненнях і бідах поспішали в Іверську каплицю. Бували випадки, коли ікону в спеціально виготовленій кареті провозили містом до будинків москвичів, які потребують особливого заступництва Богоматері. Афонська Воротарниця стала справжнім символом Русі.

*  *  *

Нині в наших храмах знову будуть здійснювати богослужіння в честь Іверської ікони Богоматері. «Радуйся, блага воротарнице, двері Райські нам відкрила!» – співається в акафісті Портаітиссі. І, напевно, нам, як нікому до цього, зараз зрозумілі ці слова, адже все ширше стає хиткий шлях до пекла і все більш вузькими – ворота, що ведуть до спасіння. За молитвами перед Іверським образом прозрівали сліпі, а скільки зараз нас таких, осліплих духовно, які від самого народження не бачать Істини або ж «заробили» серцеву сліпоту в життєвому коловороті, згортають з прямого шляху до гріха, спокус, розколів та інших «лестощів» сучасного світу?!

Взмолимося ж щиросердно до Цариці Небесної словами святкового тропаря: «Від святої ікони Твоєї, о Владичице Богородице, зцілення і одужання подаються рясно тим, хто з вірою і любов'ю приходять до неї. Тако і мою неміч відвідай і душу мою помилуй, Блага, і тіло зціли благодаттю Твоєю, Пречиста».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи підтримуєте ви запрошення Зеленським в Україну папи римського?
так, він допоможе припинити війну на Донбасі
11%
ні, це спроба папи затвердити позиції католиків в Україні
79%
мені все одно, це просто дипломатичний хід
9%
Усього опитано: 53

Архів

Система Orphus