10 епізодів із життя святителя Іоасафа Бєлгородського

Фото: http://главное.прилуки.храм.бел

17 вересня наша Церква святкує день пам'яті святителя Іоасафа Бєлгородського.

«Нічого не винен був світу і, крім Бога, нікого не боявся».

Йшов 1932 рік. Войовничий атеїзм семимильними кроками мчав молодою країною Рад. У Музеї історії релігії і атеїзму, блюзнірсько розміщеному в Казанському соборі в тодішньому Ленінграді, з'явилася нова експозиція. Погляду зацікавлених екскурсантів відкривалася страшна за своєю суттю картина: практично оголене чоловіче муміфіковане тіло в скляній труні-вітрині. Тлін практично не торкнувся його, пошкодивши лише п'яту на одній нозі – тіло виглядало абсолютно збереженим.

Екскурсоводи захлинаючись розповідали наївній публіці про хитрощі і підступність церковників, які, знаючи древній секрет бальзамування, не поспішають ділитися ним із радянськими музейними працівниками. Але ті, мовляв, і самі не пасуть задніх, і, як приклад, кивали на сусідню вітрину з ще однією мумією поруч. Там на загал було представлено муміфіковане тіло комуніста і більшовика, постраждалого від рук «ворогів революції». Тут же згадували і про нібито уявну нетлінність Києво-Печерських преподобних, рештки яких збереглися завдяки особливому клімату в печерах, і про Декрет Раднаркому про «порядок ліквідації мощей в радянському масштабі».

Музейники, правда, не хотіли пригадувати про одну цікаву подію, пов'язану з цим «екземпляром», яку ніяк не могла пояснити радянська наука: у грудні 1920 року (а померла ця людина, на хвилиночку, в 1754 році!) з метою довести, що це штучна мумія, було проведено розтин.

Відомий харківський патологоанатом, професор, який бальзамував Леніна, зробив скальпелем н-подібний розріз в районі печінки, оскільки при муміфікації перший орган, який видаляється, – це печінка. Виявилося, що всі внутрішні органи «експоната» на місці, і муміфікація не проводилася. Але про це воліли не говорити.

Владика Іоасаф – наш земляк, полтавець, син бунчужного Війська Запорозького козака Андрія Горленка.

Відвідувачі музею слухали екскурсоводів з непідробним інтересом і уважно розглядали зразки. Хтось дивився на муміфіковані, коричнево-глянцеві мощі як на дивину, хтось хихикав, по-мавпячі тикаючи пальцем у вітрину. Були і ті, хто з жахом і благоговінням тихо завмирали перед одним з «експонатів», знаючи, чиї нетлінні останки сиротливо лежать у стінах спаплюженої святині.

Незабаром після відкриття виставки трапився конфуз: «заслужений більшовик» раптом став… видавати страшний сморід, так, що поруч з ним стало нестерпно перебувати. І тоді експозицію закрили, протухлу мумію викинули, а інший «експонат» відправили в музейні загашники. «Експонатом» були нетлінні мощі святителя Іоасафа Бєлгородського.

Владика Іоасаф – наш земляк, полтавець, син бунчужного Війська Запорозького козака Андрія Горленка. Про його життя дуже складно, та й, чесно кажучи, не хочеться, говорити в типовому житійному стилі «народився-зробив-спочив-прославлений», настільки насиченою і наповненою чудесами вона була.

Тому пропоную увазі читача 10 найбільш цікавих епізодів із життя святителя Іосафа Білгородського, чудотворця.

Епізод перший. Дитинство

Як вже згадувалося вище, майбутній святитель народився в сім'ї Андрія і Марії Горленків у той час, коли в місцевому храмі йшла Божественна літургія, і був названий на честь святого Іоакима – батька Пресвятої Богородиці. Андрій Горленко був бунчужним за гетьмана Запорізької Січі Данила Апостола, був одружений на його дочці і повністю віддавався внутрішньому духовному життю.

Батьки мріяли забезпечити своєму первістку чудову освіту й блискуче майбутнє, але Господь сповістив Свою святу волю про майбутнє хлопчика.

Якось, теплим літнім вечором Андрій Горленко сидів на ганку і милувався красою заходу. В останніх променях сонця він побачив за горизонтом на повітрі Божу Матір з Ангелом, і свого Іоакима біля її ніг. Хлопчик ревно молився до Пречистої. До здивованого отця донеслася тиха мова Богородиці: «Тяжіє Мені молитва твоя», і в цей момент Ангел одягнув дитину в архієрейську мантію. «Нам же, батькам, Пречиста Богоматір, що залишаєш?»дерзнув звернутися до святої Діви полковник. Відповіді не було.

Андрій Дмитрович поспішав поділитися побаченим із дружиною, але поки пройшов кілька кімнат свого будинку, геть забув все, що було тільки-що, і згадав лише тоді, коли син-єпископ перед смертю приїхав в отчий будинок попрощатися з батьками.

Епізод другий. Непростий шлях до чернецтва

На восьмому році життя майбутній святитель став студентом Київської Могилянської Академії – на той час – єдиного оплоту Православ'я на Русі. Напівчернецьке життя в академії, велика кількість святинь, знайомство з Києво-Печерськими ченцями-подвижниками сприяло тому, що вже на 11-му році свого життя Іоаким Горленко прийняв рішення стати монахом. Розуміючи, як відреагують на таку новину батьки, юнак довго приховував від них свій намір, всіляко випробовуючи себе.

До 18 років в ньому остаточно утвердилася думка про зречення від світу. Два роки він самотньо жив неподалік Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря, в невеликій печері, не вживаючи навіть вареної їжі. Весь цей час він листувався з батьками за допомогою свого слуги: той жив у Києві і, отримуючи листи, відправляв їх у монастир, а відповіді пересилав на Полтавщину.

Про таємниці Іоакима батькам стало відомо тільки після прийняття ним рясофора. Через рік на дивного молодого ченця, що веде строге подвижницьке життя, звернули увагу «нагорі». Його кар'єра також пішла вгору: постриг у мантію з ім'ям Іоасаф, ієродияконство, викладання в Київській академії, ієромонашество, членство в Київській духовній консисторії.

Епізод третій. Від Лубен до Москви

33-річний отець Іоасаф – ігумен Лубенсько-Мгарського Преображенського монастиря, такий же смиренний подвижник і аскет, але при цьому – діяльний і велелюбний керівник. «16 серпня 1737 я міцно захворів і вже відчував близький результат життя, але Божим милосердям був помилуваний...» – лаконічно згадає він про цей час в автобіографічних записках.

Молодий ігумен багато працював над відновленням зруйнованого господарства обителі і дуже переживав про повну відсутність коштів для проведення подальших робіт. Константинопольський Патріарх Афанасій, що нетлінно спочиває в Лубенському монастирі, двічі був йому в сновидінні, і по-батьківськи підбадьорював. Натхненний такою підтримкою, отець Іоасаф вирушає в тривалу поїздку в Москву і Петербург для збору пожертвувань для відновлення будівельних робіт. Імператриця Єлизавета Петрівна особисто прийняла його.

Як кажуть історики, правителька була зворушена промовою ігумена Іоасафа: «Як далеко від нас живот вічний, – сказав він тоді. – Тільки сходи з двома щаблями нам належать – це любов до Бога і споріднена їй любов до ближнього». Імператриця пожертвувала бідній обителі 2000 рублів – солідну суму на той час. Незабаром ігумен Іоасаф за прямою вказівкою Єлизавети Петрівни був зведений в сан архімандрита і призначений намісником Свято-Троїцької Сергієвої лаври.

Намісницький послух був незручно ношею – занадто докучали хвороби. Але Господь приготував Своєму вірному трудівнику нові терени.

Епізод четвертий. Білгородська кафедра

Улітку 1748 року, після кончини правлячого архієрея, архімандрит Іоасаф був висвячений на єпископа Бєлгородського і Обоянського. Харківська губернія, в яку входив на той час і Білгород, відрізнялася крайньою бідністю населення. Ситуацію в краї дуже точно змалював місцевий юродивий Яків, який прискакав на одній нозі назустріч новопризначеному архієрею: «Церкви бідні, пани вредні, губернатор козюля!»

Владика Іоасаф почав свої праці на новій кафедрі не з облаштування свого побуту, а зі знайомства з місцевим духовенством. Після богослужіння отці стали підходити під архієрейське благословення і серед них – поважний 130-річний старець. Він пишався своїм довголіттям і сприймав його як найбільшу милість Божу і нагороду за праведне життя. Святитель затримав старця, але, на подив присутніх, ласкаво і лагідно став закликати батюшку до покаяння. Через якийсь час старець впав на коліна: він згадав давно забутий гріх молодості.

Одного разу після Божественної літургії він, юний парафіяльний поп, зібрався йти додому. Раптом до храму прибіг слуга місцевого поміщика й передав наказ пана про вчинення ще однієї літургії. Знаючи про те, що двічі не можна здійснювати службу на одному престолі, священик відмовлявся, але, злякавшись гніву поміщика, взяв гріх на душу. Під час проскомидії він почув голос: «Зупинись!» Батюшка злякався, але страх взяв гору, і він виголосив перший вигук. Попередження прозвучало ще раз: якщо він дерзне служити літургію, сказав голос, то буде проклятий. Попівська гординя заграла не на жарт, і він продовжив службу, зухвало відповів: «Сам будь проклятий!». 

Святитель Іоасаф на цьому моменті ахнув: «Нещасний, що ти зробив! Ти прокляв Ангела Божого, Хранителя того місця святого... Обидва ви пов'язані прокляттям і донині. Ось причина довголіття твого». До сказаного священик додав, що з того моменту пройшло майже 70 років, храм давно зруйнований, а на його місці – рілля. За наказом архієрея в екстреному порядку була приготована похідна церква, і владика зі старцем виїхали на місце згадуваного храму. Там, у чистому полі, священик відслужив Божественну літургію, після якої святитель велів батюшці прочитати молитву «Нині отпущаєши раба Твоєго, Владико…».

Над помираючим старцем архієрей прочитав дозвільну молитву про прощення всіх гріхів, і той помер на руках владики. Батюшку поховали на тому ж місці.

Епізод шостий. Пастир пастирів

Владика Іоасаф, бачачи плачевний стан, в якому було духовенство на Білгородщині, видав величезну кількість приписів і циркулярів. Серед них: заборона священикам, які перебувають у сварці один з одним, здійснювати літургію. Часто святитель за вказівкою Божою бачив те, що було приховано від інших очей.

Так, одного разу він ночував у будинку священика (звичайна, до речі, практика для нестяжательного єпископа). Батюшка був у від'їзді, а незрозуміло чим викликаний благоговійний жах не давав заснути святителю. Щоб чимось зайняти себе, він вирішив прибратися в кімнаті. Причина незрозумілого страху з'ясувалася, коли він почав розглядати згорнуті папірці, що лежали на полиці упереміш з посудом, – в одній з них виявилися Святі Дари.

Єпископ провів у молитві всю ніч, поклавши святиню на столі перед собою, благаючи Господа не карати недбайливого пастиря. Нам невідома подальша доля безпутного батюшки, біографи святителя повідомляють тільки про те, що його позбавили священного сану.

Епізод сьомий. Нехай ліва рука не знає, що робить права

Повальна бідність пастви не давала спокою святителю Іоасафу. Він всіляко намагався допомогти нужденним, причому робив це не на показ, а так, що родичі навіть не підозрювали про те, хто насправді був благодійником. Діти духовенства і сироти отримали можливість навчатися в училищах, їм виплачували допомогу. Щоб підбадьорити паству, владика, незважаючи на слабкість здоров'я, ні дня не сидів на місці. Нічний час він проводив у молитві, а вранці, після богослужіння наставляв паству. Його можна було бачити то у великому місті – у Бєлгороді або в Харкові, то в глухому селі в глибинці.

Перед великими церковними святами святитель посилав свого келейника до найбідніши таємно підкинути мішки з подарунками у віконце або залишити біля ганку. Одного разу, перед Різдвом, келійник захворів, і святитель переодягнувся в бідний одяг і сам пішов по дворах. Пізньої ночі він повертався додому, і воротар архієрейських палат, побачивши, як якийсь жебрак суне прямо до владики в келію, окликнув його. Але святитель мовчав, боячись, що його впізнають по голосу. Старанний воротар гарненько відмолотив дубиною непрошеного гостя, поки випадково не побачив лице владики Іоасафа. Шокований охоронець приходив до тями, а святитель прослизнув у келію.

Бідна вдова, якій не було чим топити будинок, ревно молилася, просячи у Господа ім'я свого добродія: невідомий регулярно надсилав їй цілі вози дров. Так, одного разу у баченні вона побачила святителя Іоасафа.

Епізод восьмий. Піщанська ікона Богородиці 

Одного разу владиці Іоасафу приснився запущений захаращений храм. У ньому в купі сміття лежала не знайома йому ікона Божої Матері, від якої виходило сяйво. Голос звідкись говорив: «Дивись, що зробили з іконою моєю служителі цього храму! Мій образ призначений бути джерелом благодаті, а вони повалили його в сміття!» Вранці святитель став шукати церкву з нічного бачення, і вона знайшлася – у Вознесенському храмі Ізюма в притворі стояла ікона Божої Матері, яка використовувалася в якості перегородки, куди зсипали вугілля з кадила.

Архієрея, як і належить, зустріло духовенство, але він довго стояв перед спаплюженою іконою і гірко плакав. Потім впав на коліна й голосно покликав: «Владичице Небесна, прости недбалість Твоїх служителів, не відають бо, що роблять!». На очах винних священиків святитель переніс образ у храм і за три дні після цього щодня вранці і ввечері приходив туди молитися.

І донині від цієї ікони відбуваються знамення благодаті Божої для всієї нашої країни – Пресвята Діва виявляє Своє заступництво.

Епізод дев'ятий. Прозорливість 

Святитель Іоасаф удостоївся отримати від Господа дар духовного прозріння. Одного разу перед святом Трійці до нього прийшли селяни хутора Угрюма з проханням помолитися про послання дощу: стояла сильна посуха і черв'як точив хліб. Вислухавши їх прохання, владика покликав кучера і велів приготувати до завтрашнього дня сани для поїздки на хутір.

Між тим на вулиці стояла неймовірна спека, і селяни здивовано переглядалися між собою. Архієрей ще раз твердо повторив наказ. Вранці на молебень про дарування дощу люди добиралися по помітних стежках: випав рясний сніг. Урожай був врятований.

Епізод десятий. Внутрішня боротьба

Князь Микола Жевахов, біограф і щирий шанувальник святителя Іоасафа, писав: «Життя святителя було невпинною боротьбою з м'якотілістю і теплохладністю, і ця боротьба вражала своєю сміливістю і розмахами. Святитель не змішував християнського милосердя з сентиментальністю; не дбав про те, що скаже світ, як будуть ставитися до нього особисто; не купував популярності і любові до себе ціною зради обов'язку і правді. Він був чистий і бездоганний і нічого не винен був світу і, крім Бога, нікого не боявся. У цьому було джерело його прямолінійності і строгості». Владика дійсно був з людей, про яких в народі говорять: на них земля тримається. Його любов до пастви була воістину безмежною, тому, напевно, він так передчасно розтратив весь свій ресурс фізичних сил і здоров'я, пожертвувавши собою на благо інших. «О Боже наш! – часто повторював він. – Возлюбив нас і любиш, пребудь ж в нас невідлучно. Коли любов Твоя в нас перебуває, і ти перебуваєш, з того все пізнаємо».

Святитель Іоасаф спочив 10 грудня 1754 року. Два з половиною місяці після блаженної кончини його тіло у відкритій труні стояло в Свято-Троїцькому соборі, не віддаючись будь-яким змінам або тлінню – преосвященний Іоанн Козлович, призначений Святішим Синодом для здійснення поховання, був затриманий паводком у дорозі. Лише 28 лютого 1755 відбулося поховання святителя. Через два роки були знайдені його нетлінні мощі. Тлін не торкнувся навіть облачення владики, пошкодивши лише частину п'яти на одній нозі.

*  *  *

Щогодини при бою курантів святитель Іоасаф вимовляв молитву, яку сам і склав:

Хай буде благословенний день і година, в яку ж Господь мій Іісус Христос заради мене народився, розп'яття претерпів смертю потерпілий. О, Господи Іісусе Христе, Сину Божий! В годину смерті моєї прийми дух раба Твого, в мандрівці сущого, молитвами Пречистої Твоєї Матері і всіх Святих Твоїх, яко благословен на віки віків. Амінь.

Нам лише залишається повторити – амінь! І додати: в останню уготовану нам годину нехай помилує нас Господь молитвами святителя Іоасафа!

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
На Афоні стався землетрус

Опитування

Повлияют ли протесты против формулы Штайнмайера на церковную ситуацию?
Чи вплинуть протести проти формули Штайнмайера на церковну ситуацію?
8%
так, активізація націоналістів призведе до нового тиску на УПЦ
27%
ні, політичні протести не впливають на Церкву
31%
потрібно молитися і не думати про політику
34%
Усього опитано: 26

Архів

Система Orphus