Говоріть дітям про любов: уроки блаженної Ксенії Петербурзької

Блаженна Ксенія. Художник Олександр Простєв

Вчора моя донька повернулася після школи надзвичайно тихою і на всі наші розпитування тільки відмовлялася.

Вечір пройшов як звичайно – я готувала вечерю, займалася звичною домашньою рутиною, чоловік працював за комп'ютером, а Женя робила уроки і готувалася до занять у музичній школі. Причина дивної поведінки дочки проявилася за столом. Рішучим рухом відсунувши чашку з чаєм і вперши в нас зелені оченята, Женька серйозно запитала: «Тату, а ти любиш маму?» Чоловік поперхнувся запіканкою, я намагалася проковтнути сміх разом з чаєм і здаватися серйозною.

– Звичайно, люблю! Як би інакше у нас з'явилося таке цікаве щастя, як ти? – серйозно відповів чоловік, і, немов на підтвердження своїх слів, чмокнув мене в щічку.

– Добре, – задоволено посміхнулася донька і пішла до себе закінчувати аплікацію до дня святого Валентина.

Зараз у них скрізь – і на гуртках, і в школі – це головна тема для поробок, малюнків і розваг. Поки Женька сприймає це свято як дещо рожеве, пряниково-цукеркове і з великою кількістю сердечок. Вдома ми не святкуємо 14 лютого в загальноприйнятому сенсі, тим більше, що у нашого тата в цей день – день народження, тому привід для торжества у нас інший. Водночас дуже хотілося б подарувати дитині уявлення про любов не як про щось рафіновано-солодке, в сучасній голлівудській її інтерпретації, а, в першу чергу, про почуття, яке в майбутньому дасть їй крила і віру в життя.

Я ніколи не питала у своїх батьків, чи люблять вони один одного, і не тому, що це було темою табу, ні. Просто не замислювалася. Тато і мама прожили разом 37 років, а потім батько пішов у інший світ. Я не можу назвати їхній шлюб ідеальним, було по-різному: і лаялися, і сміялися.

Я пам'ятаю день, коли ми дізналися, що татку залишилося не більше місяця, як пам'ятаю день, коли телефонний дзвінок розділив життя на до і після.

Я бачила, як тато нервував, поглядаючи на годинник, коли мама затримувалася з роботи, а потім швидко одягався і йшов її зустрічати. Я бачила, як вони поверталися додому, засипані снігом з голови до п'ят, рум'яні і веселі. Я спросоння чула, як мама вставала затемна і готувала тормозок «з собою», коли батько разом із друзями їхали на полювання або сінокіс. Я помічала, як вона щоразу крадькома хрестить тата, коли він іде на роботу, а тато нишком огортає її пледом, коли мама, втомлена після важкого дня, засинає на дивані перед телевізором. Я пам'ятаю день, коли ми дізналися, що татку залишилося не більше місяця, як пам'ятаю день, коли телефонний дзвінок розділив життя на до і після. Я бачу мамині очі, коли вона переглядає старі фотографії. Перше ім'я в її помяннику виведено каліграфічним почерком і підкреслено.

Любили вони один одного?

Мені дуже подобалося ночувати у бабусі. Прокидатися рано вранці, вискакувати на холодний поріг босими ногами і кричати, перекрикуючи голосистих півнів: «Баааа, ну де ви?»

– Чого репетуєш? Доброго ранку! – спокійно говорила бабуся, повертаючись від корівника з повним відром парного молока.

Я нетерпляче переминалася з ноги на ногу, поки вона проціджувала удій по трилітрових банках, і, схопивши вербовий прутик, разом із Зорькою бігла по мокрому від роси споришу на вигін, до пасовища. Поки ми вибиралися на ранковий моціон, на кухонному столі якимось чином з'являлися гарячі оладки, варення і ще тепле молоко. Я з апетитом наминала сніданок, а бабуся сідала навпроти і не зводила з мене очей. Зі стіни над столом за нами спостерігав портрет з усміхненим чоловіком у формі працівника лісового господарства, прикрашений вишитим рушником.

...чи любила вона свого чоловіка. Вони просто йшли рука об руку, разом проживаючи все, що траплялося на цьому шляху: воєнні роки і післявоєнну розруху, смерті і народження, весілля і похорони.

Нічого смачнішого за ті бабусині млинчики з раннього дитинства, як мені й досі здається, я не їла ніколи. Втім, більше ніколи в житті я не чула діалогів схожих на ті, які вела моя бабуся з портретом її покійного чоловіка. Вона спілкувалася з ним, як із живим, розповідала останні новини, щось питала і страшенно ніяковіла, якщо я заходила на кухню невчасно.

Разом із дідом вони прожили довге життя – часом щасливе, часом страшне і жорстоке, і бабуся ніколи не говорила, чи любила вона свого чоловіка. Вони просто йшли рука об руку, разом проживаючи все, що траплялося на цьому шляху: воєнні роки і післявоєнну розруху, смерті і народження, весілля і похорони.

Дід помер рано, і бабуся овдовіла у досить молодому віці. До неї, красивої статної жінки, зразкової господині, знатної майстрині і незмінної поварихи на всіх сільських весіллях, ще не раз сваталися самотні чоловіки. Але вона всім відмовляла і навіть слухати не хотіла про те, що можна по-новому влаштувати життя та полегшити непрості сільські будні другим шлюбом. Виховувала сина, мого батька, одна, і для нас, онуків, не було кращого часу, ніж канікули в бабусиній хаті.

Ті розмови з портретом – вони і були про любов.

У дитинстві мене трохи лякали ті розмови з портретом діда, і бабуся здавалася дивною. Зараз, через 10 років після того, як її не стало, а моя дочка вже задає цікаві запитання, я починаю розуміти, що ті розмови з портретом – вони і були про любов.

Є ще один приклад земних стосунків, у яких не було гучних слів, але була жінка, котра підняла на тендітних вдовиних плечах подвиг такої сили, з яким впоратися могла тільки вона – Любов. Це про неї – про Святу блаженну Ксенію Петербурзьку і її почуття.

Все починалося досить по-житейськи. Мешканка Петербурга, Ксенія Григорівна, освічена і вихована дівчина, вийшла заміж за полковника Андрія Федоровича Петрова, придворного півчого. Шлюб був недовгим: у 26 років Ксенія стала вдовою і, здавалося, збожеволіла від горя. Вона вбралася в одяг покійного чоловіка і, наче в забутті, називала себе його ім'ям. «Андрій Федорович не помер. Померла Ксенія Григорівна», – заявила вдова на похоронах. В її божевілля повірили і близькі, особливо після того, як Ксенія роздала все своє майно бідним, а будинок подарувала добрій знайомій, Параскеві Антоновій. Родичі вимагали провести медичне обстеження, щоб позбавити не сповна розуму жінку права розпоряджатися чоловіковою спадщиною. Але лікарі підтвердили психічне здоров'я Ксенії, і вона, вступивши в законні права, відмовилася навіть від належної пенсії, більш того, – в ім'я любові прийняла на себе важкий подвиг юродства Христа ради. На вулицях Петербурга її бачили в незмінному вбранні – червоній кофтині, зеленій спідниці і «чунях» на босу ногу.

Пророчий дар блаженної часом дивував людей. Одного разу Ксенія прийшла до своєї знайомої Параскеви Антонової і заявила: «От ти тут сидиш і не відаєш, що тобі Бог послав сина. Біжи швидше на Смоленське кладовище». Яким же було здивування жінки, коли на вулиці вона побачила натовп: як з'ясувалося, візник збив вагітну, яка тут же народила хлопчика і померла. Так бездітна Параскева знайшла сина.

Ще одна історія: будівельники, які зводили нову кам'яну церкву на Смоленському кладовищі, помітили, що за ніч на лісах біля будівництва виростають цілі купи цегли. За день вони його витрачають в кладку, а вранці вона знову з'являється нагорі. Робітники довго дивувалися, звідки береться цегла, але дізнавшись, здивувалися: невтомним трудягою, що щоночі тягає для них будівельний матеріал, виявилася юродива Ксенія.

Господь ще за життя нагородив юродиву Ксенію даром прозріння сердець і майбутнього. До того ж, незабаром люди стали помічати, що за дивними промовами блаженної прихований глибокий сенс.

Одного разу, зустрівши на вулиці жінку, Ксенія одразу сунула їй в руку мідну монету: «Візьми п'ятак, тут цар на коні. Згасне», – сказала і пішла. Жінка з подивом взяла п'ятак. Як виявилося, в її будинку сталася пожежа, але вогонь чудесним чином згас, як тільки вона підбігла. «Візьми п'ятак..., згасне» – згадалися слова блаженної. Ксенію почали шанувати і прислухатися до її думки. Приймати юродиву в будинку вважалося хорошою ознакою. Матері приносили до неї своїх дітей для благословення, бачачи в цьому Божу милість до чада.

Здавалося б – до чого тут любов?

Навіть візники знали: якщо сьогодні підвезти кудись Ксенію – божевільна виручка в цей день забезпечена. Торговці наввипередки зазивали юродиву в свої лавки і давали копієчку. Якщо вона відмовлялася прийняти милість, можна було не сумніваючись згортати торгівлю – сьогодні ніхто не загляне в цю лавку. Всі пожертви блаженна тут же роздавала бідним, а сама так і почила – у незмінній зеленій спідниці і червоній кофтині в будь-яку погоду.

Відразу після смерті угодниці Божої на Смоленське кладовище до її могили почалося паломництво.

Здавалося б – причому тут любов? Тим більше, в її земному вимірі. Трохи зрозумілий подвиг блаженної Ксенії: відмовитися від себе, вирішивши прожити обірване життя чоловіка і тим врятувати його душу, яка не встигла підготуватися до смерті так, як це личить християнину. «Я – Андрій Федорович, і я живий, це Ксенія моя померла».

Житіє святої блаженної Ксенії – це не про смерть і тлінність буття – навпаки. Це про вічну любов і про святість як наслідок першого почуття. Про ту любов, що за словом апостола, не перестає.

На щастя, Господь не від усіх вимагає подібних жертв – та і не кожному вони під силу. Але в житії блаженної Петербурзької святої – подружня і християнська любов – у вищому і ідеальному її сенсі. Це і є відгомони Неба на землі. Біль, страх за чоловіка – він відійшов у світ інший неготовим – спонукали блаженну Ксенію взяти на себе вражаючий подвиг і, рятуючи душу чоловіка, стати святою. Можливо, таке пояснення видасться читачеві занадто простим, якщо не дивним, але така, мабуть, і є справжня вершина Любові – жертвувати собою заради ближнього. Тому житіє святої блаженної Ксенії – це не про смерть і про тлінність буття, навпаки. Це про вічну любов і про святість як наслідок першого почуття. Про ту любов, що за словом апостола, не перестає. Про ту любов, яка і зараз живе тут, на грішній землі, в наших сім'ях, в наших серцях.

Часто ми намагаємося зібрати нашим дітям заощадження, залишити спадщину, будинок, квартиру і ще багато потрібних атрибутів успішного життя. Між тим, головне, що ми повинні залишити у спадок – це любов – вміння любити і бути коханими, вміння дарувати святе почуття і не вимагати нічого взамін. Швидше за все, вона не потрапить в святці і житія, але, я впевнена, – зможе дати крила і міцну опору в майбутньому.

А можливо, – стане ключиком до спасіння і життя вічного. 

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus