Що гірше: віра «у щось» чи невір'я?

02 Грудня 2016 16:20
626
Що гірше: віра «у щось» чи невір'я?
Про шлях у порожнечу, страх, прагнення до ситого життя та пошук виходу  з неминучих тупиків світогляду – протоієрей Володимир Пучков, головний редактор газети «Православна Вінниччина».

Що гірше: віра «у щось» чи невір'я? фото 1
Статистика стверджує, що лише близько 2% людей у світі можна вважати атеїстами. У той час як абсолютна більшість населення планети належить до якої-небудь релігії або поділяє ті чи інші вірування. В Україні ж понад 95% громадян називають себе православними християнами, проте тільки близько 8% з них постійно ходять у церкву та причащаються Святих Христових Таїн. А в чому ж полягає віра інших людей, що номінально вважаються православними? Як і у що вірять ці мільйони людей?


– Я б сказав, що ці люди вірять у щось або у що завгодно. Хоча більшість з них вважають, що вони вірять в Бога. Але в їхній свідомості Бог виглядає так, що реального Бога в ньому упізнати вкрай важко. Вони вірять у щось абстрактне, яке або не бере участі, на їхню думку, у житті людей взагалі, або бере участь дуже однобоко – їхній «бог» сам по собі від людини нічого не вимагає, але до нього завжди можна звернутися із проханням або претензією.

А як така віра проявляється в діях, вчинках, у ставленні до життя та оточуючих?

– Ніяк. Такого роду віра, як правило, пасивна. Вона не виражається у житті ні в чому певному, крім, хіба що, проявляється у численних страхах. Обиватель часто забобонний. У багатьох вища освіта, а то й не одна, але вони додержуються народних прикмет. Від страху «як би чогось не вийшло». З такої пасивної віри народжується безглуздий острах «Божої кари».

Ця переконаність, в свою чергу, – зворотна сторона очікування обов'язкової нагороди за зроблене добро або виконаний ритуал. «Я тобі, Господи, – свічку, а Ти мені – необхідне благо. Я добру справу зробив і тепер чекатиму за це щось хороше для себе. Ну а за зле, можливо, буду покараний». Ось така примітивна віра, що нагадує вірування язичників у давні часи – в житті недієва, марна.

І ще велике питання – що гірше: явна невіра, або ось така віра, яка то є, то її немає. Шлях невір'я – це шлях в нікуди. Людина, яка стверджує своє невір'я, насправді протестує проти того, що вона все ж підсвідомо вірить. Основа такого заперечення – противлення. І воно призводить до спустошення, яке нерідко змушує багато чого переосмислити.

Тож, якщо людина заявляє себе невіруючою, не залежно від того, чи дійсно вона невіруюча, чи такою себе вважає, то вона зовсім не така безнадійна, як начебто віруючий обиватель із теплохладною, неусвідомленою вірою в усе підряд – від Бога до ляльки-мотанки. Такого віруючого, за великим рахунком, як співав Висоцький, нічого «не хвилює, не свербить, не смикає». Йому від цього добре, і дуже важливо, щоб та віра, яку він має, його теж не смикала і не турбувала.

Всім відома приказка, заснована суто на життєвому досвіді: «Як тривога – то до Бога». Однак і зараз, коли в нашій країні багато всяких бід і проблем, коли неблагополуччя ніби носиться в повітрі, масового приходу людей до Бога не спостерігається. Тож як – це твердження невірне, чи щось інше?

– Ну це ж лише констатація факту, а ніяк не універсальний принцип. По-справжньому віруюча людина з Богом завжди, в тому числі і тоді, коли їй добре. Цим вона й сильна. Тому таких людей біди лише загартовують, а факт безпосередньої участі Бога в їхньому житті для них настільки очевидний, що про Нього просто не забувають.

Ті ж, хто згадують про Бога тільки при серйозних проблемах свого життя, як правило, люди слабкі, які в бідах розмокають, розповзаються і розклеюються. Вони шукають допомогу скрізь і всюди. Звичайно, добре, що люди звертаються до Бога, але біда в тому, що, як тільки проблема проходить, вони знову відходять від Бога. Ось точно так само, як описано у Старому Завіті:  жив єврейський народ, все у нього добре – всі задоволені, але від надмірної ситості відбувається розслаблення. Господь хоче їх направити – в народа починаються біди, скорботи, – народ звертається до Бога. Бог народу допомагає, але як тільки народ відчуває землю під ногами, все повертається на круги своя. Ось так і буває з тими, у кого «Як тривога – то до Бога».

Бог для них – не жива Особистість, Яка їх спасає, не Творець, Який створив світ та їх у світі. Для них Бог – це якась сила, засіб, яка покликана допомагати їм поліпшувати матеріальне становище, зміцнювати моральний стан і т. д.. Їм завжди від Бога чогось треба. Тому і велике питання, чи є взагалі сенс і користь у такому світогляді, і це питання залишається відкритим.

Але ж є багато людей, які в біді прийшли до Бога і стали по-справжньому віруючими людьми. Більше того, існує думка, що саме в скорботах людина швидше всього і звертається до Бога. І що саме стражданнями Господь закликає до себе тих, хто не відгукнувся на Його поклик Любові і докори своєї совісті.

– Бог закликає до Себе по-всякому. Ті, кого привели до Нього страждання, гідні поваги вже тому, що не озлобилися, не замкнулися, не зламалися, а повірили. Але це зовсім не означає, що кожна життєва негода – Божий заклик. Бог не тільки за допомогою скорбот до Себе закликає. Тому я не наважився б мислити за Бога. Що б у житті ні відбувалося, вибір вірити-не вірити робить сама людина. Бог дає людині свободу вибору і дії, тому чи не варто людині дати Богові свободу діяти так, як Він вважає за потрібне, а не так, як здається логічним і правильним для нас.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також