РПЦЗ і філаретівці: чи доречна аналогія?

16 Листопада 2018 17:26
167
Митрополит Симеон не проти легалізації Фанаром УПЦ КП та УАПЦ Митрополит Симеон не проти легалізації Фанаром УПЦ КП та УАПЦ

Один із аргументів митр. Симеона, яким він пояснив відмову підписати рішення Архієр. Собору – незгода з тим, що розкол не можна подолати звичайною «легалізацією».

Митрополит Вінницький і Барський Симеон, аргументуючи відсутність свого підпису під рішеннями Архієрейського Собору УПЦ, пояснює, що незгоден із пунктом, де вказується: «Історія Православної Церкви не знає випадків подолання розколу шляхом його простої легалізації. Прийнявши такі антиканонічні рішення, визнавши розкольників в сущому сані, Константинопольський Патріархат, згідно з церковними правилами, сам став на шлях розколу».

Коментуючи свою позицію, владика Симеон проводить історичну паралель і звертається до досвіду злуки між  РПЦ і РПЦЗ, коли після майже восьми десятиліть розкол був подоланий, і тепер обидві Церкви перебувають у повному співпричасті. При цьому від представників РПЦЗ не стали вимагати покаяння в грісі розколу, а просто уклали «Акт про канонічне спілкування». Ось і Константинополь, кажуть його прихильники, міг прийняти в спілкування філаретівський розкол, не вимагаючи покаяння.

Що помилково в цій аналогії? Коротко сказати: все. Від початку до кінця. Але сам приклад возз'єднання в Руській Церкві цікавий – саме як приклад того, як зцілюються розколи, коли їх дійсно хочуть подолати.

Почнемо з того, що сама подія – примирення з РПЦ і РПЦЗ – була актом подолання, а не легалізації розколу.  В результаті євхаристійне спілкування було відновлено, а не втрачено. 

Чи призвели дії Фанару до подолання розколу? Рівно навпаки – вони призвели тільки до його розширення. Ми могли б говорити про аналогії, якби філаретівці, в результаті зусиль Константинополя, возз'єдналися з православним світом і, перш за все, з Українською Православною Церквою, від якої у свій час і відокремилися. Тоді б це нагадувало те, як РПЦЗ возз'єдналася з РПЦ. У цьому випадку ми могли б задаватися запитанням про те, чи достатньо канонічно відбулося відновлення спілкування.

Але в даному випадку самої події припинення розколу не було. В результаті дій Фанару розкол не тільки зберігся, але й катастрофічно збільшився – якщо раніше не було спілкування між Українською Православною Церквою і філаретівцями, то тепер, на додаток до цього, зруйновано спілкування між Українською Церквою і Константинополем.

Називати це «примиренням» чи «вилікуванням» можна тільки в разі уїдливої іронієї, якої, говорячи про предмети настільки серйозні і сумні, варто було б уникати. В реальності Фанар, не вилікувавши старих розколів, тільки додав до них нові.

Але чи можна визнати, що Константинополь хоча б намагався зцілити старі розділення, але програв під тиском якихось непереборних обставин? На жаль, але самі зусилля з подолання розколу, коли вони здійснюються, виглядають зовсім не так. Примирення є результат згоди сторін, і щоб досягти його, потрібно розмовляти з людьми, вислуховувати їхні докази, проявляти терпіння і смирення, і, найбільше, – добру волю. На це неминуче йде багато сил, а ще більше – часу. Це довгий процес, який неможливо підгадати, скажімо, до чиїхось виборів.

І процес примирення РПЦ і РПЦЗ був довгим: люди роками розмовляли, долали накопичені образи і взаємну недовіру, обговорювали спірні питання, вислуховували один одного, обговорювали всі умови майбутнього примирення і майбутній статус РПЦЗ. Якби Константинополь хотів працювати над подоланням розколу, його дії були б зовсім іншими – він почав би з довгих і докладних консультацій як з Українською Православною Церквою, так і з філаретівцями. Це очевидно, якщо ви хочете примирити одних людей з іншими, вам необхідно  розмовляти з обома сторонами. Це довго і утомливо, але інакше це не працює.

Якби Константинополь хотів працювати над подоланням розколу, він почав би з довгих і докладних консультацій як з Українською Православною Церквою, так і з філаретівцями. Це очевидно, якщо ви хочете примирити одних людей з іншими, вам необхідно розмовляти з обома сторонами. Це довго і утомливо, але інакше це не працює.

Неможливо ж примирити кого-небудь з Українською Церквою чи Церкву з кимось, просто відмовляючись розмовляти з нею. Просто оголосити, що Української Православної Церкви Московського Патріархату більше не існує – це свідомо недієвий спосіб кого-небудь з нею примиряти. 

Тому дії Константинополя просто не виглядають спробою, хоча б і невдалою, до подолання розколу. На тлі того дійсного подолання, яке відбувалося в історії з РПЦЗ, це особливо впадає в очі.

Інша причина, по якій аналогія тут не працює – це те, що чинне на момент примирення священноначалля РПЦЗ не влаштовувало розколу. Воно його успадкувало від попередніх поколінь, а люди, що стояли біля його витоків, давно вже відійшли у вічність. Звичайно, можна відзначити і зовсім інші обставини і мотиви виникнення РПЦЗ, але це окрема велика розмова, зупинимося поки на тому, що Першоієрарха РПЦЗ Митрополита Лавра ніяк не можна порівнювати з Філаретом і його оточенням. З тієї очевидної причини, що Митрополит Лавр, у всякому разі, не влаштовував розколу, він вже народився в умовах розколу, що виник до нього.

Однак покаяння в різкостях взаємної полеміки було принесено – 19 листопада 2003 року в ході переговорів з боку делегації Зарубіжної Церкви було «висловлено прохання пробачити за всі різкі висловлювання на адресу Московського Патріархату». У відповідь Патріарх Алексій II «висловив покаяння за ті слова і справи, які не сприяли примиренню».

Ще одна кидається в очі різниця (можливо, з неї і варто було починати) – це те, що РПЦЗ примирилася саме з тією Помісною Церквою, від якої, в свій час, і відокремилася – тобто ми мали деяку аналогію, якби філаретівці примирилися з Українською Православною Церквою, очолюваною Митрополитом Онуфрієм, після довгих прямих двосторонніх переговорів, в яких Константинополь (якби його цікавив церковний світ) міг би відігравати роль посередника.

Ситуація, коли інша помісна Церква – від якої цей розкол не відокремлювався – просто прийшла і оголосила розкольників канонічними і в спілкуванні з собою, не нагадує історію з РПЦЗ ні в найменшій мірі.

Таким чином, історію примирення РПЦЗ і РПЦ, на яку так до речі зазначив митрополит Симеон, звичайно, дуже корисно згадати – щоб звернути увагу на те, як виглядає справжнє зцілення розколу, і переконатися, що Константинополь, на жаль, займається чим завгодно, але тільки не цим.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також