Про що говорить «лист» глави УАПЦ до Патріарха Кирила

Глава УАПЦ "митрополит" Макарий Мелетич

В інформаційний простір вкинуто чергову релігійну сенсацію. Глава УАПЦ Макарій Малетич, нібито теж слідом за паном Денисенком, написав листа Патріарху Кирилу з проханням про визнання власної канонічності. Чи так це насправді і про що свідчить дане інформаційне вкидання.

3-го березня на сайті «Фонду пам'яті блаженнішого митрополита Мефодія» з'явилось повідомлення про те, що нинішній глава УАПЦ Макарій Малетич нібито звернувся до Патріарха Кирила з ідеєю «відновлення» так званої «Галицької митрополії» на території теперішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей.

 

Було опубліковано сам лист із підписом Макарія Мелетича та гнівний коментар до нього Наталії Шевчук, глави вищезгаданого фонду, а у минулому багаторічної «помічниці» покійного глави УАПЦ Мефодія Кудрякова. Коментар зводиться до звинувачення Макарія Мелетича у сепаратних переговорах з РПЦ за спиною «архієреїв» УАПЦ та зраді самої ідеї «автокефалії». В ультимативній формі від Макарія Мелетича потрібно підтвердити або спростувати факт наявності листа.

Цікава деталь ультиматуму. Наталія Шевчук вимагає: «…оголосіть, що це не Ваш лист і не Ваш підпис. Бо навіть коли Ви скажете таким чином неправду, Ви тим самим врятуєте лице нашої Церкви…». Можна лише дивуватись християнській свідомості членів УАПЦ. Вони вважають неправду способом врятувати лице «церкви»! Як тут не згадати: «Ваш батько – диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім. Як говорить неправду, то говорить зо свого, бо він – неправдомовець і батько неправді» (Ів. 8, 44). І можна замислитись: а що це така за «церква», якщо її лице необхідно рятувати шляхом брехні?

Ультиматум подіяв. Офіційний сайт УАПЦ від «макаріївського листа» відхрестився зовсім, звинуватив саму Наталю Шевчук в провокації та очорненні пана Мелетича і пригрозив їй судом за «публікацію неправдивої інформації, яка руйнує довіру до інституту Церкви, самої УАПЦ та її предстоятеля Блаженнішого Митрополита Макарія». Тобто зробив саме те, що й вимагала пані Шевчук. Однак вона все ж наполягає на автентичності листа. «Не буду приховувати – цей лист мені надала людина з оточення одного з ієрархів УАПЦ», заявила вона в інтерв'ю ресурсу «Релігійна правда».

До обговорення ситуації підключився релігієзнавець та філософ Олександр Саган. Його позиція з питання: «А чи був хлопчик?» схиляється до того, що, напевно, все-таки був. Принаймні цілком міг бути. «Тим більше, що ідея Галицької митрополії з'являється далеко не в перший раз – я особисто неодноразово чув це від кліриків УАПЦ», говорить він.

В ситуації з «макаріївським листом» не має особливого сенсу з'ясовувати, чи писав його пан Мелетич, чи підписував, або взагалі не має до цього ніякого відношення. Лист, хоч чий би він не був, в природі існує і висловлює ідею, яка має своїх прихильників серед «духовенства» УАПЦ.

Що ж це за ідея така, Галицька митрополія, що за неї стільки списів ламається?

У XII–XIII століттях відносно централізована та могутня Київська держава перетворилась через князівські міжусобиці на групу ворогуючих між собою князівств. Київ з великокнязівського граду перетворився на глушину, в якій навіть не було свого князя (реального, а не номінального) і управлявся він яким-небудь боярином. Але в церковних справах титул митрополита Київського і всія Русі був дуже значущим. За право посадити свою людину на цю кафедру сперечалися два центри російської державності, що тоді зароджувались: Галицько-Волинське князівство і Володимиро-Суздальське. Вони посилали своїх кандидатів у Константинополь для висвячення, а греки вибирали з них єдиного Київського митрополита. Але тут відбувалась одна парадоксальна річ: навіть якщо Константинополь ставив на Київську кафедру кандидата від Галицько-Волинського князівства, цей кандидат, ставши Київським митрополитом, все одно обирав місцем свого фактичного перебування князівство Володимиро-Суздальське. Саме так вчинив митрополит Кирил, ставленик великого князя Данила Романовича Галицького у 1249 р. А також митрополит Петро, ставленик Галицького князя Юрія Львовича у 1308 р. Пояснюється це тим, що західноруські землі межували з католицьким світом, який ніколи не приховував своїх намірів підпорядкувати православних римському папі і до послуг якого нерідко вдавалися Галицькі князі у своїх міжусобних війнах. Розмінною монетою в цих політичних іграх ставала Православна Церква. Не бажаючи собі такої долі, київські митрополити, вихідці із західноруських земель, і переїжджали у Володимиро-Суздальське князівство.

Історики виділяють цілих п'ять спроб відокремити Галицьку митрополію від єдиної Київської. Ці спроби мали місце в 1303, 1331, 1337, 1371 та 1415 рр. І завжди, проіснувавши кілька років, вона скасовувалась та приєднувалась до Київської. І що найгірше у всій цій історії – це те, що церковні справи влаштовувались на догоду політичним амбіціям тодішніх правителів і військово-політичним розкладам.

Не думається, що подібна перспектива приваблює нинішніх прихильників ідеї відродження Галицької митрополії.

А от про що дійсно свідчить поява «макаріївського листа», так це те, що в УАПЦ, як і в УПЦ КП, існує серйозна стурбованість з приводу свого канонічного статусу.

Послідовне, упродовж багатьох років, невизнання розкольницьких конфесій з боку всієї повноти Вселенської Православної Церкви змушує задуматися про те, що і в майбутньому такого визнання не передбачається. Як же тоді співати на Божественній літургії: «Вірую в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву»? Патріотизм патріотизмом, але й про спасіння власної душі подумати треба. Третій десяток років «ієрархи» розкольницьких конфесій заколисують своїх «священиків» і парафіян мантрами про те, що ось-ось черговий прем'єр-міністр або спікер ВРУ (Верховної Ради України) з'їздить на Фанар та домовиться про визнання. Але сьогодні розкольники від визнання ще далі, ніж були у 90-ті роки. Бачачи, що з визнанням не клеїться, ідеологи розколу запускають ідею про те, що визнання не потрібно взагалі. Але це якось вже відверто по-протестантськи виходить.

Ні біля Гробу Господнього послужити, ні на Афоні помолитись… Все це і багато іншого закрито для розкольницького «духовенства» та парафіян, і все більше виникає питань: «А хто ми взагалі такі?»

Ця незадоволеність статусом розкольників поволі визріває в середовищі УАПЦ і УПЦ КП, і неважливо, чи писав Макарій Малетич листа, чи ні. Необхідність бути частиною Церкви Христової усвідомлюється все більшим числом людей. Це обумовлено об'єктивними причинами і на це не може вплинути навіть прес-конференція пана Денисенка, на якій він повністю дезавуював свій «покаянний лист» на адресу Архієрейського Собору РПЦ.

Крім того, розкольники вже явно перегодували свою паству націоналізмом і патріотизмом. Коли люди бачать жовто-блакитні і червоно-чорні прапори замість ікон та хоругв, коли «ієрархи» замість покаяння і смирення закликають до війни за незалежність, коли слово «Україна» звучить в десятки разів частіше, ніж слово «Христос», мимоволі задумаєшся: а чи християнство це?

Ось як про це говорить колишній «священик» УПЦ КП Анатолій Василенко, котрий перейшов з розколу в Православ'я: «Політика Київського патріархату починає багатьом не подобатись, бо бачать, що церква дуже заполітизована. Тобто, весь час мова йде про прапори, про національну свідомість, національну культуру. Це все добре, але це вже занадто. Люди не розрізняють церкву від держави, церкву від політики, а церква повинна бути поза політикою. <…> У певний момент я зрозумів, де є Церква, а де – політична організація». Він говорить про те, що в середовищі «духовенства» УПЦ КП є розуміння того, що вони перебувають у розколі, але не вистачає рішучості порвати з ним і повернутись у лоно Церкви. Але це розуміння є, воно зріє, і все більша кількість людей замислюється про те, що добре б все-таки позбутися цього ганебного клейма – «розкольник». Про це думають і інтелектуали з мирян, думають «батюшки», думають і «архієреї». Саме цим і зумовлена поява і «макаріївського листа», і листа пана Денисенка, яке б не було їх походження та подальша доля.

В цій ситуації для Церкви Христової з'являється можливість ефективно сприяти лікуванню розколів канонічним шляхом. Для цього необхідно, як кажуть політологи, надіслати їм кілька «меседжів».

По-перше, дати зрозуміти, що таке лікування має відбуватись на основі церковних канонів і правил, а не на політичній доцільності. Політична, патріотична та інша аргументація має поступитися місцем виключно духовній, релігійній.

По-друге, гріх появи розкольницьких УАПЦ і УПЦ КП – це саме гріх розколу. Лікується він покаянням і нічим іншим. Потрібно категорично відкинути всяку витончену юридичну казуїстику на кшталт визнання благодатними спочатку безблагодатних «хіротоній» та іншого, що пропонують зробити розкольники. Зрозуміло, що їм хочеться «якось так покаятись, щоб не каятись» і повернутися з розколу з гордо піднятою головою. Але гріх розколу, як і будь-який інший, відбувається насамперед проти Бога, а не проти Московської чи якоїсь іншої Патріархії. «Тобі, одному Тобі я згрішив, і перед очима Твоїми лукаве вчинив, тому справедливий Ти будеш у мові Своїй, бездоганний у суді Своїм» (Пс. 50, 6). Перед Богом не постоїш з гордо піднятою головою. Ось що треба усвідомити перш за все.

По-третє, Церква приймає будь-кого, хто кається, з материнською любов'ю. На тих, хто повертаються з розколу в Православ'я, чекають не насмішки та вихваляння, а радість про те, що знайшлася загублена драхма і заблукана вівця (пор. Лк. 15, 4-9).

По-четверте, возз'єднуючись з УПЦ, не потрібно міняти своїх політичних поглядів. Не потрібно возлюбити «руський мир» і таке інше. У людини можуть бути свої погляди і на ситуацію в Донбасі, і на агресію чи не агресію Росії, і на багато інших питань. Людина не повинна знімати вишиванку і надягати косоворотку. Вона може знову стати православним християнином, зберігши свою національну і культурну ідентичність.

В Церкві Христовій є місце для всіх національностей, для всіх соціальних верств, всіх людей будь-якого віку, прихильників усіх політичних партій і громадських рухів, у ній немає місця лише непокаяним грішникам, що костеніють у своїй ворожнечі на Бога.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Відповісти

Архів

Система Orphus