Чи потрібно в Україні святкувати пам'ять руських святих

Ікона Собор всіх Святих в землі Руській просіявших

Чи варто відмовлятися від своєї історичної спадщини лише на тій підставі, що вона називалась руською?

Минула неділя, друга після свята Трійці, присвячена пам'яті всіх руських святих. Для нинішніх українських псевдопатріотів це звучить як вихваляння «держави-агресора» та привід звинуватити Українську Православну Церкву в зраді. Проте чи є сенс відмовлятись від усього, що називається руським, лише тому, що наша держава сьогодні називається Україною, а народ – українським? Що ми втрачаємо, відмовляючись від всього руського?

Вся гуманітарна політика України останніх років спрямована на витіснення всього російського з усіх сфер життя українських громадян. Обмежується, а подекуди й прямо забороняється, вживання російської мови. Російські фільми, пісні, твори літератури, в тому числі й класичної, оголошуються елементами «гібридної війни», яким в Україні не місце. Чомусь сьогоднішні ідеологи української національної ідеї вважають, що українська ідентичність зможе утвердитись не інакше як на протиставленні себе ідентичності руській. Отже, на думку цих горе-ідеологів, назвавши себе українцем, необхідно від усього руського відмовитись. З історичної точки зору це означає не що інше, як національне самогубство. Бо з ментальної пам'яті людей мають бути стерті всі періоди історії нашого народу, протягом яких він звався руським.

Не будемо заглиблюватись у суперечки щодо походження слова «руський» (рос, рус, рутен і так далі). Також не будемо вдаватися в дослідження, якому саме етносу цей термін засвоювався. Нам важливо, що цим словом позначався народ, що жив на території сучасної України та творив її історію. Класична періодизація нашої історії складається з чотирьох періодів. Наведемо деякі свідчення про руських людей, що населяли нашу країну.

Стародавня історія (від Адама і Єви до IV століття після Різдва Христового)

Візантійський письменник XIV ст. Никифор Григора згадує руського князя, який служив святому рівноапостольному імператору Костянтину Великому (272-337 рр..). Тут Никифор Григора руським називає ватажка загону роксоланів, які наймалися на службу римському імператору. Назва «роксолани» походить від санскритських слів «роси» (світловолосі) і «алани» (вільні общинники).

Історик VI ст. Йордан пише про повстання россомонів (роксаланів) проти готського короля Германаріха і відносить цю подію до середини IV ст.

Під актами Антіохійського Собору, що був у 363 р., стоїть підпис єпископа народу Рос. Історики вважають, що це був архієрей однієї з Кримських єпархій.

Серед адресатів святителя Іоанна Золотоустого (347–407), з якими він листувався, згадується один Порфирій, єпископ руський.

Відома також згадка в Степенній книзі (XVI ст.) щодо «брани с русскими вой» імператора Візантії Феодосія Великого (прав. 379–395 рр..).

В житії прп. Іоанна Пустельника Єгиптянина, а також вмч. Дмитра Солунського згадується про напад русів на Солунь, що мав місце наприкінці IV ст.

Середньовічна історія (V – кінець XV ст.)

Упродовж цього періоду народ, що населяв нашу країну, іменується русь (рось, рош і так далі) в усіх відомих джерелах. Ось кілька, далеко не єдиних, прикладів.

Давньоруські джерела

«Повість минулих літ», написана монахом Нестором на початку XII століття на основі літописного зводу XI століття, згадує про русь багато разів. Наприклад, «А Словънескъ языкъ и Рускый один; отъ Варягъ бо прозвашася Русью, а първъе бъша Словъне (Ильменские); аще и Поляне звахуся (Русь), но Словънеская ръчь бъ».

Візантійські джерела

Святитель Фотій, Патріарх Константинопольський, що пережив набіг русів на Константинополь у 860 році, писав: «… навіть для багатьох багатократно знаменитий і який всіх залишає позаду в лютості і кровопролитті, той самий так званий народ Рос ті, хто, поневоливши живших навколо них і тому надмірно згордівши, піднесли руки на саму Ромейську державу!»

Західноєвропейські джерела

Перша в цій категорії датована звістка про русь міститься в Бертинських анналах і відноситься до 839 року: «Він також послав з ними тих самих, хто себе, тобто свій народ називали Рос, яких їхній король, на прозвання каган, відправив раніше заради того, щоб вони оголосили про дружбу до нього…».

Посол італійського короля Беренгарія, Ліутпранд Кремонський, описуючи розгром флоту Ігоря Рюриковича в 941 році, пише: «В північних краях є якийсь народ, який греки за його зовнішнім виглядом називають Ρουσιος, русіос…».

Арабо-перські джерела

Чиновник багдадського халіфа Ібн Хордадбех в середині IX століття в «Книзі шляхів і країн» пише: «Якщо говорити про купців ар-Рус, то ці із слов'ян. Вони доставляють заячі шкурки, шкурки чорних лисиць і мечі від найвіддаленіших слов'ян до Румійського моря».

Ісламський історик Ат-Табарі в «Історії пророків і царів», написання якої було завершено у 914 році, описує події 644 року: «Я перебуваю між двома ворогами: один хазари, а інший руси, які суть вороги цілому світу, особливо ж арабам, а воювати з ними, крім тутешніх людей, ніхто не вміє».

Арабський мандрівник Ібн Фадлан, який відвідав Волзьку Булгарію в 922 р. і зустрів там купців-русів, описує їх так: «Я бачив русів, коли вони прибули по своїх торгових справах і розташувалися біля річки Атіль. Я нікого не бачив, більш досконалого тілом. Вони стрункі, біляві, червонолиці та білотілі».

Хозарські джерела

Хозарський каган Йосиф у листі, датованому 960 р., описує епізод війни з князем Святославом: «Я охороняю гирло річки і не пускаю русів, що приходять на кораблях, приходити морем, щоб іти на ісмаїльтян…»

Починаючи з Хрещення Русі у 988 р., кількість письмових джерел, у яких згадується наш народ, зростає багаторазово. І в усіх них люди, що жили на території сучасної України, іменуються руськими (в різних варіаціях цього слова). Перша фраза «Повісті минулих літ»: «Се повести времяньных лет, откуду есть пошла Руская земля, кто в Киеве нача первее княжити, и откуду Руская земля стала есть» дуже показово демонструє, що слово «руський», яке спочатку використовувалось як етнонім, тобто назва етносу, набуває значення топоніма і використовується для позначення місцевості. Руська земля – це земля, населена руськими людьми.

У цей же історичний період з'являється і перша відома згадка України. В Іпатіївському літописі під 1187 роком у зв'язку зі смертю в Переяславській землі князя Володимира Глібовича йдеться, що «о нем же ѹкраина много постона». Пізніше цей термін вживається в літописах 1189, 1213 років та інших, більш пізніх джерелах. Існує наукова дискусія з питання, що означало це слово: околицю або ж край, країну. Але одне є незаперечним: «україна» – це топонім, що означав місцевість, а не людей, які на ній проживали.

У цей же історичний період формується і розділення Русі на Малу та Велику. Причому формується в канцелярії Константинопольського Патріархату. У 1303 р. на засіданні Синоду розглядалось питання про утворення окремої Галицько-Волинської митрополії. І ось тоді й було прийнято рішення називати Київське і Галицько-Волинське князівства – Mikro Russia, Мала Русь, в значенні Русі старшої, початкової, основної, більш давньої. А Залісся й Новгородську землю – Megale Russia, Велика Русь, що означало: Русь пізніша, похідна, новостворена.

Нова історія (XVIXIX ст.)

Для цього періоду, стосовно співвідношення термінів Русь (руський) і Україна (український), характерний один досить відомий документ, званий Конституцією Пилипа Орлика (1710 р.). У тексті цього документа слово «малоруський» і похідні від нього зустрічаються 7 разів. При цьому 6 разів в етнічному значенні (народ малоруський) і 1 раз – в географічному (Вітчизна Малоросійська). Слово «Україна» і похідні від нього зустрічаються 8 разів виключно як топонім. Тобто цей документ свідчить про те, що люди, які жили на території України, іменували себе руськими (малоросами).

Точно так само вважав і Т. Шевченко (1814–1861), який у своїх творах вживає слово «Україна» виключно як топонім, але ніколи не називає людей українцями. Себе самого він також ніде не називає українцем.

Набувати етнічного значення слово «Україна» починає лише в другій половині XIX століття. Популяризація «України» як етноніма відбувається в публікаціях Михайла Максимовича, Ізмаїла Срезневського, Осипа Бодянського, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова та інших. Але простий народ ще на початку XX століття здебільшого продовжує іменувати себе малоросами або хохлами. Остаточно ці назви витісняються словом «українець, українка» тільки до середини XX століття, тобто в періоді, званому Новітня історія (XX – XXI ст.).

Таким чином виходить, що, відмовившись від усього руського, наші псевдопатріоти пропонують відмовитися від усієї нашої історії, залишивши нам від сили останні 100 років. Але, відмовившись від цього, ми відмовимось не лише від наших славних предків, котрі іменували себе руськими, починаючи від Київських князів до Запорозьких гетьманів. Ми відмовимося від 900 років (з хрещення Русі у 988 р.) руської святості. Ми відмовимось від руського князя Володимира, що хрестив Русь, відмовимось від Ярослава Мудрого, який залишив нам перший звід законів – «Руську правду». Відмовимось від преподобних Антонія і Феодосія Печерських, що поклали початок всьому руському чернецтву. Відмовимось від усіх наших святителів, преподобних і мучеників за віру Христову.

Можна, звичайно, спробувати оголосити їх усіх українцями, але це буде просто наруга над історією. Ніхто з них так себе не називав. Вони всі іменували себе руськими. Можна переписати підручники історії, але в епоху інтернету будь-яка зацікавлена людина за лічені секунди знайде першоджерела і подивиться, що ж там дійсно написано. Можна спробувати, як пан Денисенко, іменувати себе «Патріархом Русі-України», але ж кожній хоч трохи обізнаній людині відомо, що такої країни немає і ніколи не було.

А можна вчинити інакше. Можна усвідомити, що нинішня Україна має більше історичних прав на термін «руський», ніж нинішня Росія. Можна прийняти рішення Синоду Константинопольської Церкви 1303 року, де Київське князівство іменується Малою Руссю в якості центру Русі, руської державності, руської культури та руської святості. Можна усвідомити, що саме нинішня Україна є джерелом всього руського православ'я, всієї руської культури та руської святості.

Перший твір російської літератури, «Слово про Закон і Благодать», був написаний митрополитом Іларіоном в середині XI століття в Києві. Російська історична наука розпочалась у Києво-Печерському монастирі преподобним Нестором літописцем. Російське образотворче мистецтво має своїм початком діяльність преподобного Аліпія Іконописця. Російська медицина має своїм засновником преподобного Агапіта Печерського. З Києво-Печерського монастиря вийшли святителі: Смоленський – Меркурій, Новгородський – Нифонт, Суздальський – Симон, також Суздальський – Діонісій.

Першим святителем, який переніс первосвятительську кафедру до Москви, був уродженець Волині, святий Петро, митрополит Київський.

Перші канонізовані руські святі – це сини святого князя Володимира Борис і Гліб.

Усі славетні монастирі на Русі, від Троїце-Сергієвої та Почаївської лавр до Оптиної пустині, засновані на чернечій традиції Києво-Печерської лаври.

Києво-Могилянська академія, заснована як Київська братська школа в 1615 році, стала розсадником російської вченості і виховала безліч архієреїв та державних діячів. У XVIII столітті йшлося не більше не менше як про «засилля» малоросів на вищих посадах в Руській Церкві і державі. Проф. К. В. Харлампович у своєму дослідженні «Малоросійський вплив на великоруське церковне життя» пише: «Прибульці (малороси, – ред.) зайняли найвидніші і найвпливовіші місця, від ієрархів до управлінь консисторій, ними влаштованих, від вихователів сім'ї царської до настоятелів монастирських, до ректорів, префектів та учителів ними ж спроектованих шкіл, до кабінетних і типографських учених, діловодів, дьяків і секретарів. Все майже піддалося їхній реформі, вкрай непереборному впливу: богословське учення, виправлення священного й богослужбового тексту, друкування, справи розколу, церковна адміністрація, проповідь, храмовий, суспільний і домашній спів, ноти, вигляд архієрейських будинків, спосіб їхнього життя, екіпажі та упряж, одяг служителів, напр. півчих, вид і склад шкіл, предмети і методи навчання, зміст бібліотек, правопис, вимова усна і в читанні, суспільні ігри й видовища і т. д. і т. д.».

Так, цей вплив не завжди був позитивним і не завжди приносив користь Православ'ю, але тим не менш Київ являв себе тим центром, з якого виходить вченість і те, що зараз називається «стиль життя» на всю руську землю.

І зрештою, перший архієрей-новомученик, мученицька смерть якого відкрила страшну епоху гонінь на Руську Православну Церкву, був священномученик Володимир, митрополит Київський.

Надто нерозумно відмовлятись від цієї багатющої історичної спадщини лише на тій підставі, що вона називалась руською. Час зрозуміти, що російська культура, російська наука і російська святість має своїм початком Київ, «мати міст руських». І, усвідомивши це, потрібно примножувати здобутки наших предків, а не оголошувати їх елементами «гібридної війни».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Як ви ставитеся до того, що учасників флешмобу на захист УПЦ внесли на «Миротворець»?
це ще одне свідчення дискримінації УПЦ з боку влади
65%
підтримую, УПЦ – вороги України
28%
не цікавлюсь цими питаннями
7%
Усього опитано: 43

Архів

Система Orphus