100 років гонінь на Церкву – 6: Собор, війна та насильство проти віруючих

Попередні публікації циклу: частина 1, частина 2, частина 3, частина 4, частина 5.

Військові дії на початку 1918 року вкрай ускладнили пересування країною, і на відкриття другої сесії Собору 7 січня (ст. ст.) змогли приїхати лише 110 членів з 564 учасників першої сесії.

Кворуму не було й близько. Але розпустити присутніх в надії на те, що колись потім збереться більше, означало просто припинити роботу Собору. Всі розуміли, що катастрофа великої країни ще тільки розпочинається. В цей складний час було ухвалено рішення – проводити засідання та визнати їх повноважними при будь-якій кількості присутніх соборян.

На другій сесії планували вирішити питання єпархіального та парафіяльного управління, а також єдиновір'я (зі старообрядцями). Але все це відразу відійшло на другий план. Трагічні події 1918 року змусили зосередити увагу саме на них.

Перше, що довелося розглядати Собору, була спроба 13-21 січня 1918 року «реквізувати» приміщення Олександро-Невської лаври за наказом народного комісара громадського піклування Олександри Коллонтай. Тієї самої Коллонтай, яка ще в 1913 році висунула концепцію «нової жінки» – необтяженої сімейними турботами, сексуально розкутої, зайнятої розвитком своєї особистості в служінні класовим інтересам. При спробі захоплення Лаври був убитий протоієрей Петро Скіпетров. Це викликало великий хресний хід віруючих і всенародне молитовне стояння. У перший день другої сесії Собору була заслухана доповідь настоятеля Олександро-Невської лаври єпископа Прокопія (Титова). Ці події були названі на Соборі «першим зіткненням зі слугами сатани».

19 січня (ст. ст.), у свій день народження, Патріарх Тихон видав Відозву, в якій він анафематствував гонителів Церкви та закликав усіх віруючих встати на її захист: «гоніння звели на істину Христову явні і таємні вороги цієї істини і прагнуть до того, щоб загубити справу Христову і замість любові християнської всюди сіяти насіння злоби, ненависті і братовбивчої брані. Заклинаємо і всіх вас, вірних чад Православної Церкви Христової, не вступати з такими нелюдами роду людського в будь-яке спілкування. <...> Вороги Церкви захоплюють владу над нею та її надбанням силою смертоносної зброї, а ви протиставте їм силою віри вашого всенародного волання, яке зупинить безумців і покаже їм, що не мають вони права називати себе поборниками народного блага. <...> А якщо потрібно і постраждати за діло Христове, кличемо вас, улюблені чада Церкви, кличемо вас на ці страждання разом із собою».

22 січня Собор обговорив Відозву Патріарха, схвалив його та закликав всіх «об'єднатися нині навколо Патріарха, щоб не дати на наругу віри нашої».

А на наступний день прийшла ще одна тривожна новина. 23 січня було видано «Декрет про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви», який проголошував у Російській Республіці свободу совісті та забороняв будь-які «переваги або привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян». «Кожен громадянин може сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої», – йшлося в декреті. Але найбільша загроза містилася в останніх його параграфах:

«Ніякі Церкви або релігійні громади не мають права володіти власністю. Прав юридичної особи вони не мають. Все майно існуючих в Росії Церков оголошується народним надбанням. Будівлі та предмети, призначені спеціально для богослужбових цілей, віддаються за особливими постановами місцевою або центральною владою в безкоштовне користування відповідних релігійних громад».

Це було безпрецедентним узаконенням беззаконня. На підставі цього декрету у Церкви можна було забрати будь-яке майно та ужити його на «користь пролетаріату». А богослужіння можна було проводити не інакше як за «особливою постановою» місцевої або центральної влади. Когось на кшталт Олександри Коллонтай.

Цей декрет викликав справедливе обурення віруючих. По багатьох містах та селах прокотилася хвиля хресних ходів. У Нижньому Новгороді, Харкові, Саратові, Володимирі, Тулі, В'ятці, Воронежі та інших містах хресні ходи були обстріляні більшовиками. Десятки людей загинули, сотні були поранені.

25 січня Священний Собор видав «Соборну постанову з приводу декрету Ради народних комісарів про відокремлення Церкви від держави», яка проголошувала: «Виданий Радою народних комісарів декрет про відокремлення Церкви від держави являє собою, під виглядом закону про свободу совісті, злісний замах на весь устрій життя Православної Церкви та акт відкритого проти неї гоніння. Всяка участь як у виданні цього ворожого Церкві узаконення, так і в спробах провести його в життя є несумісним з належністю до Православної Церкви і накликає на винних кари аж до відлучення від Церкви».

Цього ж дня, 25 січня, в Києві був убитий перший новомученик з архієреїв – митрополит Володимир (Богоявленський). Отримавши цю сумну звістку, Собор виніс наступну постанову: «Встановити піднесення у храмах за богослужінням особливих прохань про гнаних нині за Православну віру й Церкву та скінчивших життя своє сповідників і мучеників».

А днем раніше, 24 січня, Собор виніс екстрену постанову про те, щоби «на випадок хвороби, смерті та інших сумних для Патріарха можливостей, запропонувати йому обрати кількох блюстителей патріаршого престолу, які в порядку старшинства й будуть блюсти владу Патріарха та преємствувати йому». Ця постанова не узгоджувалася з церковними канонами, в тому числі й рішеннями про вище церковне управління, прийнятими Собором на першій сесії. Однак було необхідним і абсолютно правильним рішенням у тій катастрофічній ситуації, яка складалася на початку 1918 року.

Патріарх Тихон виконав цю постанову. Він написав імена трьох архієреїв, які повинні були ставати місцеблюстителями патріаршого престолу за вищевказаних обставин. Ці імена були у запечатаному конверті, який був розкритий у день похорону Патріарха Тихона 30 березня (12 квітня) 1925 року. Це дозволило уникнути смути і безвладдя в Церкві, яке прагнули спровокувати її наділені владою вороги.

27 січня Собор видав «Звернення священного Собору до православного народу з приводу декрету народних комісарів про свободу совісті»:

«Православні християни! Від віку нечуване твориться у нас на Русі Святій. Люди, що стали при владі і назвали себе народними комісарами, самі далекі від християнської, а деякі з них і всякої віри, видали декрет (закон), названий "про свободу совісті", а насправді який встановлює повне насильство над совістю віруючих».



Ось вони, «люди, що стали при владі і назвали себе народними комісарами», – Раднарком. Більшість з них будуть розстріляні у 30-ті роки за звинуваченнями в «антибільшовизмі» та «контрреволюції».

І все ж таки Собор зміг прийняти рішення з питань, які первісно виносили на порядок денний: про управління єпархіями, парафіяльне життя, а також про єдиновір'я.

Головною темою другої сесії став устрій єпархіального управління. При обговоренні цієї теми гострі дискусії викликало питання про ступінь залученості мирян в управління єпархією. Деякі члени Собору пропонували посилити права єпископів і навіть включити до «Визначення про єпархіальне управління» слова про одноосібне управління єпископа, яке здійснюється лише за допомогою єпархіальних органів управління та суду. Інші, навпаки, пропонували розширити права кліриків та мирян, що відповідало гаслу: «Вся влада – радам», що панувало в той час.

Собор в підсумку не ухилився «ні в право, ні в ліво» і прийняв таке визначення: «Єпархіальний архієрей, за преємством влади від святих апостолів, є предстоятелем місцевої Церкви, керуючий єпархією за соборної допомоги кліру та мирян». Самі архієреї повинні бути обраними «з ченців або не зобов'язаних шлюбом осіб білого духовенства і мирян, причому для тих й інших обов'язкове облачення в рясофор, якщо вони не приймають постригу в чернецтво». Віковий ценз для кандидатів в архієреї складав 35 років.

Допомагати єпископу в управлінні мали єпархіальні збори, які обиралися з кліриків та мирян терміном на три роки. Ці збори мали засідати періодично, а їхніми постійними виконавчими органами були єпархіальна рада та єпархіальний суд. Але особливо вказувалося, що «Без згоди архієрея жодне рішення органів єпархіального управління не може бути проведене в життя».

Також собор виніс «Визначення про вікарних єпископів», яким доручалося не лише допомагати єпархіальним архієреям у певних питаннях, але й керувати під їхнім керівництвом окремими частинами єпархії, вікаріатствами. Це було першим кроком до задоволення давно назрілої потреби у збільшенні числа самостійних єпархій. В синодальний період єпархії були настільки великими, що не лише прості віруючі, але й чимало священнослужителів свого архієрея взагалі ніколи в очі не бачили. Але питання збільшення кількості єпархій та скорочення їхніх територій було практично вирішено тільки вже на початку нашого XXI століття.

20 квітня було ухвалено найбільшу з постанов Собору – «Визначення про православну парафію», також назване «Парафіяльним статутом». В основу парафіяльного життя покладався принцип служіння: «Під керівництвом спадкоємно Богопоставлених пастирів всі парафіяни, складаючи єдину духовну сім'ю у Христі, беруть живу участь у житті парафії, хто як може своїми силами та даруваннями». Статут передбачав обрання парафіянами церковних старост, на яких покладалися турботи про придбання, зберігання та вживання храмового майна. Для вирішення справ, пов'язаних з утриманням храму, забезпеченням кліриків та обранням посадових осіб парафії, передбачалося скликати не рідше двох разів на рік (!) парафіяльні збори, постійним виконавчим органом якого повинна була стати парафіяльна рада, що складається з кліриків, церковного старости (або його помічника) та кількох мирян. Головою на парафіяльних зборах і в парафіяльній раді був настоятель храму.

Рішення Собору передбачали, що кандидати в єпископи та священики мали обиратись, відповідно, на єпархіальних або парафіяльних зборах. Потім відбувалося затвердження їхніх кандидатур Священним Синодом або єпархіальним архієреєм та рукоположення. Але такий порядок виборності на практиці існував дуже недовго у 20-х роках, після чого його знову замінив порядок призначуваності, як і в синодальну епоху.

Гостру дискусію викликало питання про единоверии, при якому старообрядці при збереженні давніх богослужбових чинів і давньоруського побутового укладу визнавали і підпорядковувалися церковної ієрархії Російської Православної Церкви. У 1918 році на території Російської імперії діяло близько 600 едіноверческом парафій і кілька монастирів. Одні виступають ратували за відкриття паралельних едіноверческом архієрейських кафедр, інші заперечували проти цього, посилаючись на загрозу їх відпадання від Церкви. У підсумку Собор прийшов до компромісного рішення. Були засновані п'ять едіноверческом вікарних кафедр, які були підпорядковані єпархіальним архієреям.

Навесні 1918 року радянський уряд переїхав з Петрограда до Москви. Помісний Собор спробував вступити з ним у безпосередній контакт. 27 березня в Раднарком прийшла делегація Собору, яка висловила незгоду з січневим декретом «Про відокремлення Церкви від держави». В ході цих переговорів в кращих єзуїтських традиціях представники Раднаркому запевнили делегацію, що уряд не наполягає на тлумаченні цього закону в гіршу сторону, і він може бути доповнений новим, більш ліберальним декретом. А керуючий справами Раднаркому В.Д. Бонч-Бруєвич навіть обіцяв залучити священнослужителів до подальшої роботи над новим проектом декрету. Але у дійсності все виявилося з точністю до навпаки. Жорстокі гоніння на Церкву Божу лише розпочинались.

20 квітня, на п'ятій седмиці Великого посту, було вирішено закінчити другу сесію Помісного Собору у зв'язку з наближенням свята Пасхи і відновити роботу 28 червня. Зважаючи на складну політичну обстановку члени собору постановили, що для надання законності соборним діянням надалі достатньо буде присутності на засіданнях однієї чверті складу Собору.

Про подальші діяння Собору – в наших наступних публікаціях.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.